Про поширення місцевого ткацького виробництва на Прилуччині свідчать історичні джерела й статистика. А. Шафонський стверджує, що ткацький цех у Прилуках існував ще в першій половині XVII ст., за часів панування князя Яреми Вишневецького. Згадує й про цехові атрибути: «У него знамя зеленое тафтяное, с нашитым по обеим сторонам зеленой камки крестом, под которым внизу полумесяц, вверх рогами обращенный. Сукно алое суконное, с нашитым золотого позументу крестом: цешка – деревянный челнок».
За даними ревізії 1729 року в Прилуцькому ткацькому цеху налічувалося 55 ткачів, у 1740 році їхня кількість зменшилася до 19. Існував ткацький цех і в 1786 році. 1805 року в цеху було 20 ткачів, а до 1811-го їхня кількість збільшилася до 80 майстрів. Цех виплачував податки: 368 руб. подушного, 7 руб. 36 коп. на утримання «нищих» і 36 руб. 80 коп. на утримання поштової станції. Згадується в історичних джерелах ткацький цех і в 1831-1832 роках, цеховими старшинами тоді були Гаврило Федорченко (1831) та Кирило Погребняк (1832).
Окрім ткацького цеху в Прилуках, працювали ткачі й у селах повіту. За «Топографічним описом Малоросійської губернії» 1798-1800 років «женский пол сверх полевой работы упражняется в рукоделии, пряже льна, конопель и шерсти для своего употребления и для продажи». У м. Прилуки в той час зафіксовано 77 ткачів, і 646 – по Прилуцькому повіту, це тільки тих, хто займався цим ремеслом самостійно. Дослідник А.І. Путро не безпідставно стверджує, що в описі вказано лише чоловіків, які займалися тканням, а всіх ткачів, включаючи жінок, було 1576. Річний прибуток селян (в основному бідних), які займалися ткацтвом, не перевищував 1 руб.
Ще й у 1872 році в Прилуках існував ткацький цех, в якому працювало 13 майстрів і від 5 до 18 сезонних, але більшість із них виготовляли мотузки, оброті та ін.
У 1886 році ткацьким промислом у Прилуцькому повіті займалося 213 чоловіків і 257 жінок: у Прилуцькій волості – 58 чол., 26 ж., Блотницькій – 14 чол., 33 ж., Берегівській – 14 чол., 36 ж., Іваницькій – 18 чол., 29 ж., Сокиринській – 1 чол., 6 ж., Срібнянській – 20 чол., 74 ж., Іванківській – 18 чол., 29 ж., Переволочнянській – 11 чол., 17 ж., Вільшанській – 17 чол., 8 ж., Малодівицькій – 13 чол., 12 ж., Богданівській – 26 чол., 13 ж., Рудівській – 15 чол., Гнилицькій – 1 чол., Турівській – 2 чол., 1 ж., Згурівській –1 чол.
У Полтавській губернії у 1895 році серед ремісників найбільше було саме ткачів – 7 524 чоловіки та 14 384 жінки. За даними 1-го загального перепису населення Російської імперії 1897 року, обробкою волокнистих речовин, як ремеслом, займалося 219 чол. у Прилуках і 628 чол. у повіті. До цього числа не увійшли ті, хто займалися ткацтвом для своїх потреб і працювали лише взимку, від Покрови до Великодня (близько 120 днів). За зиму ткач міг заробити 16-20 руб.
Станом на 1926 рік у селах Прилуцької округи зафіксовано 370 господарств (379 осіб), які займалися виробництвом конопляних тканин. У Прилуцькому районі їх було лише 9, у Срібнянському – 4, Малодівицькому – 10, Яблунівському – 15. Вишивальним промислом на базі Дігтярівської ткацької майстерні в Срібнянському районі було зайнято 565 кустарів. У 1928-30 роках художнім вишиванням займалося 28,5% усіх кустарів Прилуцького району. Річний випуск продукції на одного робітника дорівнював 85 крб., а місячна зарплата – 10 крб.
На Прилуччині упродовж століття одним із найбільших осередків художнього ткацтва була Дігтярівська ткацька школа-майстерня, відкрита 15 травня 1897 року, згідно з постановою Полтавського губернського земства (у садибі Ґалаґанів, де раніше містилося Полтавське ремісниче училище), для поширення серед населення Полтавської губернії кращих методів ручного виготовлення тканин із шерсті, шовку та волокнистих рослин. Учениці послідовно навчалися методам розведення льону, конопель, шовкопрядів, прядінню, обробці шовковичних коконів, відбілюванню й фарбуванню різних тканих матеріалів, тканню, спочатку на простих селянських верстатах, а потім на більш досконалих, до жакардової машини включно. Навчали також тканню килимів, малюванню тощо. Курс навчання продовжувався три роки. Витримавши екзамен, учениці отримували свідоцтво про закінчення й верстат «самольот» із усіма необхідними до нього пристроями. У 1922 році в школі-майстерні, яка мала ткацький, килимарський, вишивальний і фарбувальний цехи, навчалося 102 учениці та працювали 21 інструктор, школа була обладнана 150 верстатами та 12 жакардовими машинами. На той час школа-майстерня була вже крупним виробничим підприємством, на яке працювала велика кількість кустарів-надомників не тільки з Дігтярів, але й із багатьох навколишніх сіл. У 1922 році їх налічувалося близько 600, а в 1924 – 1200. Весь процес навчання й виробництва в цьому закладі був направлений на виготовлення виробів домашніми методами і виключно в дусі місцевої української художньої народної творчості, на кращих старовинних зразках. У 1927 році школа була реорганізована, на її базі спочатку створена артіль, а 1961 року – фабрика художніх виробів. Фабрика виготовляла скатерті, килими, покривала, рушники, портьєри тощо. Вироби експонувалися на Міжнародних ярмарках у Монреалі (1959, 1960), на Всесвітніх виставках у Брюсселі (1958), Монреалі (1967), Осаці (1970).
На жаль, наприкінці XX ст., виробництво занепадає повністю. І вже у 2003 році там можна було побачити повне запустіння: покинуті цехи, завмерлі верстати, недобудовані багатоповерхові корпуси... Працювала лише одна ткачиха на ручному ткацькому верстаті (Юрченко Н.С.) і три – на механічних. По суті це останні ткачі Прилуччини.
Українська народна творчість у прислів’ях та приказках відобразила нелегку працю ткачів:
Довго прясти та ткати, а почнеш краяти, то й нема що.

Зима була, чом не пряла, весна була, чом не ткала?

Зимою день малий – нитка довга, весною день великий – нитка коротка.

Наші пряли, а ваші спали.

Не буде зі швачки багачки, а з ткача багача.

Ото ткач: нитка рветься, а він у плач.

Човник і ляда, то наша порада.

Берди й цівки, то хліб наш і сіль.

З розвитком легкої промисловості, широким застосуванням бавовняних і штучних тканин, домашнє ткацтво занепадає і в кінці XX ст. ремесла прях і ткачів зовсім зникають. Але власники прізвищ Ткаченко, Ткач, Прядко мають пишатися тим, що їхні пращури володіли таким потрібним і чудовим ремеслом та були справжніми майстрами своєї справи.

Далі буде…
З архівів
Прилуцького краєзнавчого музею