Виробляли килими вручну або на механічних верстатах. Сировиною для виготовлення килимів здавна була вовна, льон і коноплі, згодом – бавовна, хімічні та ін. волокна. Українські народні килими – це переважно безворсова двобічна тканина полотняного переплетіння, для основи якої застосовували однотонну міцно скручену конопляну або лляну пряжу. Для піткання добирали різнокольорову вовну, фарбовану рослинними (із відварів трав, кори), тваринними та мінеральними барвниками й закріплювали сироваткою, огірковим або капустяним розсолом. Завдяки використанню тільки природних барвників, килими відзначалися особливою м’якістю, гармонійністю, злагодженістю кольорових тонів і відтінків.
Так, жовтий колір отримували, фарбуючи в березовій і вільховій корі, зелений – із соку дроку, червоний – із соку материнки та личинок метеликів із-під коріння суниць тощо. У давні часи килими для власного вжитку ткали в домашніх умовах. Виготовлення їх було одним із жіночих занять. Ремісники виготовляли килими переважно на замовлення та збували на місцевих ринках.
На Полтавщині й Чернігівщині були поширені килими з рослинним орнаментом – зображення квітів, розміщених на полі окремими галузками або зібраних у букети. На Полтавщині виробляли «коври» (типу гобеленів), килими («коври» менших розмірів, ними покривали столи, скрині, лави, дивани), коци (стрижені «коври» з довгим ворсом, як попони для коней, настилали на підлогу), ліжники (масивні пухнасті ковдри з овечої вовни).
Наприкінці 19 ст. на українських ринках поряд із місцевою килимовою продукцією з’явилися й фабричні більш дешеві килими, які стали витісняти домоткані.
Для відродження народних художніх промислів Полтавське губернське земство в 1898 році заснувало в Дігтярях навчальну ткацьку майстерню. Наприкінці 19 ст. в Дігтярях працювало до 50 килимарників. Килими направляли на продаж до Одеси, Москви, Петербурга, за кордон. У Прилуцькому повіті у 1910 році виробляли килими 4 кустарі-килимарники.
У 1921-23 рр. «Українкустарспілка» відновила промисел і експортувала вироби до Європи та Америки з Миргородського, Прилуцького та ін. повітів. На Прилуччині у 20-30-ті рр. 20 ст. провідним підприємством по виготовленню килимів була Дігтярівська фабрика художніх виробів. У 1923 році килими на фабриці виготовляли з простої овечої вовни, фарбуючи її рослинними фарбами на замовлення, або аніліновими барвниками для продажу. У середньому, один майстер виготовляв один килим за місяць. Продукція продавалася на ярмарках і базарах, вивозилася до Москви й Ленінграда, на експорт за кордон.
Килими виробляли не тільки в Дігтярях, але й у філіалах фабрики, які містилися в давніх центрах килимарства – селах Іванківці, Поділ, Сокиринці, Варва, Ладан. На Дігтярівській фабриці виготовлені гобелени для інтер’єрів московського готелю «Україна». Серед відомих дігтярівських майстрів – Малиш Гафія Ничипорівна, заслужений майстер народної творчості України (з 1960). За її участю створені килими й гобелени: портрет Т.Г. Шевченка (1937), «Переяславська рада» (1954), «Радянська Україна» (1960) та ін. Кращі дігтярівські килими зберігаються в центральних музеях України.
Останнім часом килимарство на Прилуччині, як і по всій Україні, занепало. Зменшилася кількість досвідчених ткачів, знизилася художня якість виробів. Можна сказати, що припинила своє існування одна з найбільших фабрик України – Дігтярівська. Виникла загроза втрати унікального надбання українського народу, одного з видів художнього мистецтва.
Щоправда, в самому селищі Дігтярі й у навколишніх селах іще залишилися майстрині ткацтва, але таких народних шедеврів, які виготовлялися на фабриці, вони вже не створюють: по-перше – немає сировини, а по-друге – в домашніх умовах цього зробити просто неможливо.
До речі, елемент «Дігтярівське ткацтво» у 2019 році увійшов до Обласного переліку елементів нематеріальної культурної спадщини Чернігівщини.

З матеріалів Прилуцького
краєзнавчого музею