Були ми там до осені, а під час Корсунь-Шевченківської битви нас направили туди на поповнення. Після того я дійшов аж до Риги, де на Ризькому заливі мене й поранили. Далі – Сибір, лікування. У госпіталі близько 6 місяців пролежав, рука так у норму й не прийшла, ледве рухалася. Тоді й списали мене додому.
Повернувшись із армії, пішов навчатися в Новгород-Сіверське ветеринарне училище. Якось завжди подобалася ця справа, тварин любив. Провчився там рік і повернувся знов у рідну Яблунівку. Десь у цей період познайомився зі своєю першою дружиною Катериною Миколаївною. Сама ж вона якраз із Дубового Гаю була. Отак одружився і перебрався до неї. У прийми (сміється – авт.). Пізніше почув про набір у Козелецький ветеринарний технікум – вступив, і провчився ще 3 роки. Отримавши диплома та ставши справжнім ветеринаром, почав працювати в колгоспі. Маю 53 роки стажу, а це ще й не всі враховані. Був і ветеринаром, і зав. фермою одночасно. Так упродовж життя на трьох фермах працював, доки колгосп не ліквідували. Після того залишився вдома.
З дружиною своєю довге життя прожили (більше 50 років разом), сина Володю народили. Але рано довелося відчути біль утрати єдиної дитини. Ще такий молодий був – 23 роки всього. Жив із дружиною та маленькою донечкою в Прилуках. Якось так трапилося, що на залізничній станції потрапив під швидкий поїзд – навпіл його переїхало. Ще більше болю від того, що так і не вдалося з’ясувати причини трагедії. Це трапилося в 1974 році. Невістка з онучкою в місті залишилися. На жаль, не частими гостями в нас були. У сина і хазяйство в Прилуках було, гарним господарем був, хоч і молодим, і все так пропало… А цього року й невістки не стало.
Дружина ж моя, Катерина, у 1999 році померла. Та довго холостякувати не довелося – тяжко самому. Ось мені й порадили одну жіночку. Вона також чоловіка поховала. Ну то я взяв пляшечку, хлібину та й пішов свататися. А вже за тиждень Ольга Павлівна до мене переїхала. До речі, родом вона також із Яблунівки. Отак і живемо досі разом. Доки сил вистачало, то все по господарству намагалися разом робити – допомоги ж чекати нема від кого. Раніше й пасіка чималенька в мене була – 14 вуликів. Наразі лише 4 залишилося. Бджіл вивозити кудись на цвіт треба, а я вже не можу. Тому добре, коли на сусідніх полях гречку чи соняшник висаджують. Тоді я герой, і мед є.
У Прилуках у мене є правнучка, але не хочуть до діда в село приїжджати. Отак і живемо…
Привітати ветерана завітав також і сільський голова В’ячеслав Іванович Грязний. Чоловік розповів, що знайомий із Миколою Вікторовичем ще з 1994 року, коли сам приїхав до Дубового Гаю та ще працював у школі заступником директора. Сільський голова характеризує свого, тепер уже єдиного, ветерана як завжди активного, трудолюбивого мешканця села, який ніколи не відмовляв у допомозі.
– Більше 20 років Микола Вікторович був головою Ради ветеранів (їх у нас було чоловік 15). Це дуже порядна людина. Працюючи на фермі як ветеринаром, так і на керівній посаді, завжди підтримував там порядок, чистоту, а головне – залізну дисципліну. Та він і досі веде активний спосіб життя. Ще в минулому році два городи садили. І Микола Вікторович приймав у цьому безпосередню участь. І це у 90 років.
Та на сьогоднішній день є дійсно велика проблема – стареньким нікому допомагати, а в нас і соціального працівника немає. Ніхто не хоче працювати. Тому вийшли із ситуації по-іншому. Ми знайшли сім’ю, яка за помірну плату допомагає Миколі Вікторовичу та Ользі Павлівні по господарству. Старенькі платять їм зі своєї пенсії, а ті і на городі попрацюють, і їсти допоможуть наварити, і в хаті прибратися. Та й просто приємно, коли про тебе хтось піклується, провідує, розмовляє.
Заступник директора по зв’язкам із громадськістю ТОВ «Агрікор Холдинг» Пишевський Олександр Юзефович привітав ветерана з Великою Перемогою, побажав йому щонайперше здоров’я, яке, в такому поважному віці, украй необхідне, та вручив подарунок від агропідприємства.
Сільський голова В’ячеслав Іванович Грязний відзначив, що з 2009 року, відколи «Агрікор Холдинг» працює на землях Дубовогаївської сільської ради, підприємство завжди турбується, співпереживає та допомагає і ветеранам, і діткам середньої школи. А це, погодьтеся, дуже приємно.
Мар’яна Гибенко
