– Що Ви тоді відчували?
– Це був кайф. Це був ризик для всіх і ми не знали чи вийде щось із цього чи ні. Судячи з того, до чого ми прийшли зараз, скоріше за все, ризикували ми не даремно.
– Яку свою гру Ви запам’ятали більше за всі інші?
– Це, певно, фінал Ліги сміху останнього сезону, але це той, що ми пам’ятаємо і той, що наче не з нами відбувався. Справа в тому, що коли ти граєш, ти не можеш в повній мірі осягнути, що коїться і це було реально непросто. Лише потім ми переглядали гру й усе усвідомлювали. Багато з нас були хворі, та й особисто я прийшов на гру з температурою за 38. І тому, це вершина того, що в нас було. Але, сподіваємося, ми ще переживемо подібні емоції і не раз.
– Наскільки це складно з’являтися перед глядачем, коли ти хворий?
– Знаєте, глядачу не важливо, як ти себе почуваєш. Там, на сцені, ти маєш бути завжди здоровим, міцним і веселим. Нікому не хочеться бачити хворих і стомлених. Це треба залишати поза сценою. І ми цього правила притримуємося.
– Чи відчували ви конкуренцію серед своїх колег чи вважали, що конкурентів немає?
– Знаєте, тут у Лізі сміху всі один одному, як друзі. Конкуренція, скоріше, була самого з собою. Ти маєш увесь час себе переборювати і ставати кращим, ніж був. Вижимати з себе щось нове, щоб знову дивувати всіх. Наприклад, у минулому сезоні ми вилетіли ще на другому етапі. Саме тому було дійсно дуже важко психологічно перебороти саме другий етап. І коли ми вже перейшли цей рубіж, то все йшло легко, ніби, нам не було вже чого втрачати.
– А з яким тренером було найлегше працювати?
– Усі тренери були реально класні. І Олена Кравець, і Юра Ткач, і Стас Боклан. Усі дуже допомагали, але зі Стасом ми пройшли найдовший шлях, упродовж цілого року. Тому з ним було і круто, і цікаво, і йому теж це було корисно, бо разом ми зій- шлися не просто як артисти, а як звичайні люди, і з цієї позиції нам було реально цікаво співпрацювати. Ми злилися в одне ціле, в команду, яка була єдиною, і де кожен був окремою ланкою та виконував якісь свої функції.
– Артеме, а з чого особисто Ви починали свій шлях, нагадайте, будь-ласка?
– Я починав із Прилуцького шкільного КВН. Дванадцята школа, де я навчався, була як плацдарм. Наша вчителька завжди організовувала між класами КВН. Ми виходили між партами, змагалися, жартували… Це був клас третій чи п’ятий. Потім були міські змагання, такі як «Дружини юних пожежників», «Дружини регулювальників руху». Коли я навчався у вузі, то довелося призупинити свою творчу діяльність. Але потім, коли я повернувся з навчання в рідні Прилуки, ми з моїми колегами зібралися в команду КВН, і звідти вже знову все закрутилося.
– Коли Ви були у школі, у Вас була якась така творча конкретна ціль?
– Цілі не було, я просто приймав участь у всіх сферах, де лише міг. Я вів у школі різні заходи, свята, брав участь у різноманітних сценках. Тобто, в школі я був задіяний абсолютно в усіх подіях, але й гадки не мав, що це стане моїм майбутнім.
– Вас хтось конкретно направляв на творчий шлях у шкільні роки – у школі, вдома? Чи була підтримка?
– Конкретно ніхто не змушував, це не було чимось примусовим. Але так, удома підтримували і це, знаєте, дуже важливо в шкільні роки, тому що досить непросто виділятися серед своїх однолітків, коли в тебе є бажання. Якщо в цей час тебе підтримують найрідніші люди – це просто благодать.
– А Ви маєте ще якість творчі здібності?
– Справа в тому, що Ліга сміху й КВН – це суміш талантів. Тут ти прокачуєш усі свої навички й набираєшся нових. Весь час навчаєшся і опановуєш те, що не вмів до цього.
– Як вам бути чемпіонами Ліги сміху зараз?
– Немає наразі такого відчуття поки що. Буквально на днях ми говорили з Віктором Розовим із «Загорецької» і він мене запитав: «Як це тобі, бути чемпіонами?» Та ніяк. І він погодився, бо нічого різко не змінюється і люди не змінюються, хотілося б у це вірити. Ми залишилися такими ж. На фестивалі нового сезону Ліги сміху, можливо, прийде це відчуття, бо ми будемо виступати вже як діючі чемпіони. Тобто, усе це з часом, не одразу. Пройшло ще зовсім небагато часу, ми навіть ще не відпочили повністю.
– Які плани у вашої команди?
– О, зараз це найпопулярніше питання до нас. Для початку хочеться трошки відпочити й зібратися з думками. Пізніше є бажання запустити щось цікаве для тих, хто за нас увесь цей час уболівав.
– Чи є у Вас якась особиста формула успіху?
– Конкретної немає. На сцені ми намагалися бути собою – це головне. І залишатися людьми. Тому вболівальники бачили в нас основне – це чесність, самих себе. Мабуть, тому нас і полюбила широка публіка. І діти, і дорослі, ми шукали до всіх простий чесний підхід.
– Але ж це цьому треба якось навчатися, гумору зокрема, чи йти більш конкретно до цілі?
– Колись Юлій Гусман сказав крилату фразу: «А їх же цьому ніхто не вчив». І це правда. Гумор – він або присутній у людині, або його немає. Це не можна вичитати десь у книгах.
– Тобто, я правильно розумію, треба просто брати участь у всіх сферах, де тобі випадає можливість?
– Фактично так. І йти весь час прямо, а результат обов’язково покаже, що ти весь цей час рухався у правильному напрямку.
– А що б Ви сказали молодим прилучанам зараз?
– Навіть, якщо ви вийшли з невеликого міста, прорвалися кудись, не забувайте звідки ви родом, не цурайтеся свого походження. На жаль, міста Остер і Прилуки зараз відомі більше своїми негативними кримінальними новинами. І ось Женя Кошовий сказав нам: «Я про Прилуки знав лише через тютюнову фабрику та з кримінальних новин. Завдяки вашій команді, я дізнався про місто більше позитивного». Тому я бажаю прилучанам завжди посміхатися незважаючи ні на що і любити своє місто таким, яким воно є. Тому що це ваша батьківщина. Ви вийшли звідси і це місце вас виховало такими, якими ви є зараз.
Оксана Степаненко
