Городяни (117)
Призначення лікаря – рятувати життя людей і оберігати їхнє здоров’я. Ці споконвічні цінності є найважливішими за всі скарби у світі, тому професія медика була, є й буде однією з найблагородніших.
18 червня відзначають своє професійне свято люди в білих халатах – медичні працівники. Напередодні свята мені випала нагода поспілкуватися з молодою енергійною жінкою, головним лікарем Прилуцької міської дитячої лікарні Яною Погорілою й дізнатися про функціонування закладу вже безпосередньо під її керівництвом.
– Яно Вікторівно, які зміни відбулися в дитячій лікарні з вашим приходом?
– Не можна сказати, що з моїм приходом щось радикально змінилося, заклад і до цього працював у звичайному режимі. Коли робота робиться, то вона не помітна, але якби наші дільничні педіатри та медичні сестри зупинили свою діяльність, отоді всі зрозуміли б, який об’єм роботи вони виконували.
З перших днів після призначення я, як головний лікар, визначила напрямки, якими буду розвивати лікарню. Сьогодні в комплексі та співдружності зі своїми колегами ми намагаємося ними рухатися.
– Чула, що матеріально-технічна база закладу останнім часом значно поліпшилася. Чи так це?
– За фінансової підтримки депутатів Чернігівської обласної ради ми придбали гематологічний аналізатор, експрес-аналізатор сечі, спірометр, світильник операційний безтіньовий, апарат для приготування кисневих коктейлів, опромінювач-рецикулятор бактерицидний та аквадисталятор електричний.
– Хто ще допомагає дитячій лікарні «вижити» в складних умовах сьогодення?
– Дуже вдячна, що про дитячу лікарню не забувають. Виділяються значні кошти міським та обласним бюджетами. Депутатський корпус відгукується на кожне наше звернення. Не залишаються байдужими до лікарні Благодійний фонд «Європа», яким опікується народний депутат Валерій Дубіль, ГО «Українська громадська рада», Прилуцький козацький полк та інші небайдужі люди. На даний час Олександр Ткаченко разом з «Комп’ютерним світом» приводять до ладу одну з палат дитячої лікарні.
– Чи вистачає дитячій лікарні кваліфікованих спеціалістів?
– Наші лікарі мають достатньо кваліфікації, щоб тут працювати, але хотілося, щоб молоді спеціалісти, потреба в яких є, бачили перспективи. Лікарні потрібні молоді фахівці, тому ми намагаємося їх зацікавити, щоб вони йшли працювати до нас.
– Як здобувають нові знання працюючі лікарі ?
– Кваліфікація лікаря – це те, що хвилює й бентежить молоду маму. Паралельно ми займаємося двома питаннями: перше – це підвищення кваліфікації лікарів, друге – ми організовуємо лекції й покращуємо матеріально-технічну базу закладу.
– Скільки дітлахів зможе прийняти дитяча лікарня в стаціонарному відділенні?
– Улітку, коли дітки, на щастя, хворіють менше, у лікарні налічується 40 ліжечок, а з настанням осінньо-зимового періоду ми доставляємо ще 30, адже кількість хворих діток збільшується в десятки разів. У лікарні також є кімнати-ізолятори для мами та дитини.
– Сьогодні в Україні досить актуальною є тема вакцинації дітей. А як ця проблема вирішується в Прилуках?
– Щеплення малят проходить краще, ніж у попередні роки, але вона, на жаль, існує від не зовсім правильної поінформованості молодих батьків. Наразі це стосується вакцини АКДС, яка викликала бурю емоцій тільки через те, що вона індійського виробництва. Але причини для хвилювання немає, адже індійська вакцина сертифікована й різниться від європейської тільки тим, що є цільноклітинною. Вона може викликати температуру й біль протягом 3- х днів, але це залежить не від виробника, а від індивідуальної реакції кожної дитини. Нам з вами робили щеплення цією ж самою вакциною – і всі ми живі й здорові, тому хвилювання марні.
– Чи багато жителів Прилук на даний час уклали договір зі своїм сімейним лікарем-педіатром?
– Так, значна кількість прилучан уже визначилася зі своїм сімейним лікарем-педіатром, але договори ще ніхто не укладав. На сьогодні жителі міста надають лікареві лише свої паспортні дані та контакти. Усе це робиться задля того, щоб потім уникнути ажіотажу. А самі договори будуть укладатися після затвердження Кабінетом Міністрів процесу реформування.
– Якою є ваша думка щодо реформи медичної галузі в Україні?
– Сьогодні в Україні відбувається реформування медичної галузі. Мені дуже прикро, що високопосадовці та народні депутати не мають консолідованого погляду та спільної думки з цього питання. Не визначено цілісного напряму, у якому потрібно рухатися, через те нам, лікарям, тут, на місці, доводиться орієнтуватися в тих чи інших питаннях безпосередньо в процесі роботи.
– І насамкінець, Яно Вікторівно, що б ви побажали своїм колегам з нагоди професійного свята?
– Від усієї душі хочу привітати всіх колег з їх професійним святом і щиро подякувати за невтомну працю та відкриті серця. Зичу їм міцного здоров’я, успіхів у роботі, сімейних гараздів, щастя, благополуччя. Нехай нелегка праця, яка повертає людям здоров’я, приносить радість та задоволення медичним працівникам та їх пацієнтам.
Головного лікаря міської
дитячої лікарні інтерв’ювала Марина Пучкова
У тихому четвертому провулку Замостянському, що на окраїні Прилук, проживає родина Тищенків. Здавалося б, звичайна собі сім’я, але те, про що йтиме мова далі, під силу лише обраним Всевишнім.
До літа 2014 року голова сімейства Микола Борисович та його дружина Наталія Михайлівна жили розміреним буденним життям: видали заміж доньку, виховували сина, допомагали ростити внука Єгорчика. І, як говорить пані Наталія, чим більше віддавала любові дітям та внучкові, тим частіше думала про знедолених діток, які не мали ні материнської ласки, ні батьківської турботи. А в неї ще стільки тепла, любові й нерозтраченої енергії, що вистачить і на своїх, і на чужих дітей. Та й прикладом була дружна родина кумів Ситченків, які перші в Прилуках створили дитячий будинок сімейного типу, де в добрі й любові виховуються діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування.
— А чому б і нам не віддати тепло й любов таким діткам, – звернулася одного разу Наталія Михайлівна до свого чоловіка. – Умови для проживання в нас є (Тищенки мають власний будинок – Авт.), діти вже дорослі, здоров’я ще вистачить.
Микола Борисович без вагань підтримав дружину, бо й сам не раз задумувався над цим питанням:
— А чого б і ні, якщо змогли виховати рідних дітей, то зможемо стати гарними батьками й чужим.
Міський голова Ольга Попенко, депутатський корпус, виконавчий комітет, апарат Прилуцької міської ради та члени Громадської ради при виконавчому комітеті з глибоким сумом висловлюють співчуття з приводу смерті Іванової Людмили Леонідівни.
22 квітня Людмила Леонідівна потрапила в жахливу дорожню аварію. Лікарі боролися за її життя шість днів, але в ніч з 28 на 29 квітня в 64-річному віці жінка померла. Похорон високошанованої прилучанки відбувся 3 травня. В останню путь жінку проводжали сотні людей, адже за своє недовге життя вона неодноразово допомагала їм, виконуючи професійні обов’язки та відстоюючи власні високоморальні цінності.
Із кожним роком все далі в минуле відходять події Другої світової війни, яка коштувала людству величезних матеріальних, людських і моральних втрат. Пізно увечері 8 травня 1945 року в передмісті Берліна було підписано Акт беззастережної капітуляції Німеччини. У тодішньому Радянському Союзі на мить підписання Акта вже настало 9 травня (0 годин 43 хвилини), тому в СРСР святкування Дня Перемоги було встановлено саме 9 числа. Закінчилася ж Друга світова війна 2 вересня 1945 року беззастережною капітуляцією імперіалістичної Японії.
Активним її учасником був і наш земляк, мій двоюрідний брат Григорій Іванович Риженко.
МРІЇ, СПАЛЕНІ ВІЙНОЮ
Народився Григорій 16 березня 1923 року в нашому місті, у сім’ї робітника. Після навчання в школі №6 розпочав свою трудову біографію в 1937 році учнем жерстяника в місцевій артілі «Бляхарі». Стільки світлих мрій визрівало у молодого робітника, та їм не судилося збутися. Усі його плани перервала лиховісна війна…
У вересневі дні 1941 року німецько-фашистські окупанти принесли у місто над Удаєм «новий порядок». Сумний то був час. Два страшні роки окупації довелося пережити юнакові. Бачив, скільки лиха принесла людям війна. Досить часто доносилися до його вуха звуки то близьких, то віддалених пострілів. Фашисти розстрілювали мирних жителів: комуністів і членів їхніх родин ( у районі школи №6), фашистів (на Плискунівці). А рідну сестру Григорія Віру, як і сотні інших юнаків та дівчат, було вивезено на каторжні роботи до Німеччини.
То яким же радісним став день 18 вересня 1943 року, коли місто було визволене від ненависних окупантів!.. Наступного ж дня Григорій Риженко, разом із іншими юнаками, з’явився на призовний пункт, кули прибувало нове поповнення до лав Червоної Армії. Він був направлений у 12 окремий саперний батальйон 136 стрілецької дивізії.
Людство відзначає Воскресіння Христове вже більше двох тисяч років. Із покоління в покоління традиція святкування Великодня розповсюдилася по всьому світу та дійшла до нас. В Україні цей день символізує загальне відродження та оновлення.
«Град» вирішив поцікавитись у прилучан – як у публічних людей, так і в пересічних жителів міста, як вони готуються до Великодня, які секрети, родинні рецепти чи традиції сповідують.
Марія Шабалтас, директор Центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів, депутат міської ради:
‑ Для мене Великдень – це не тільки Христове Воскресіння, а й попередній піст. Моя родина постує перший та останній тиждень, адже важко повністю відмовитися від усіх спокус, яких у нашому житті вистачає. Потрібно розуміти, що піст – це не лише обмеження в їжі, а й духовне очищення.
Однією з наших родинних традицій є випікання пасок. Їх я печу сама вже три роки. Яйця фарбую лушпинням із цибулі за народним рецептом. Звичайно, перед Великоднем я причащаюся та сповідуюся. Також ми кожного року йдемо святити пасхальний кошик, а потім розговляємося разом із родиною. А найголовніше те, що всі мають пам’ятати: Великдень – це свято не одного дня, це тижні духових змін.
Марія Зінченко, представник ПМГО «Прилуцький козацький курінь ім. Івана Сірка»:
‑Спочатку я прибираю в оселі. Потім сама випікаю в печі паски. Вони набагато смачніші за куповані – наповнені вірою, любов’ю та добром. Та й аромат по будинку такий розходиться, що аж серце гріє. Цю традицію предків я підтримую три роки, і хочу передати її своїм дітям. А ще до мене щороку приїздять родичі з Києва. До речі, для них було справжнім дивом – побачити піч. Згодом ми з чоловіком плануємо розмалювати її на український лад, адже традиції потрібно шанувати, берегти й ніколи не забувати.
Ірина Павлютіна, директор телекомпанії «Прилуки»:
‑ У першу чергу, готуючись до Пасхи, ми родиною тримаємо піст. Адже це найголовніше – підготуватися тілесно й духовно. Якщо говорити про звичаї, то ми прибираємо в будинку, готуємо паски, які завжди пече моя мама, фарбуємо яйця.
Оскільки я є керівником телекомпанії, то в пасхальну ніч ми об’їжджаємо всі храми для того, щоб відзняти та показати прилучанам, як проходить служба в кожному храмі міста. Цього року також плануємо побувати на всіх молебнях, посвятити кошик, зустріти перші хвилини Пасхи у своєму домі, а потім поїхати до батьків для того, щоб це найбільше релігійне свято зустріти в колі близьких людей.
Олександр Ананіков, програміст:
‑ Великдень – світле свято. Я дотримуюся традицій: постую всі 40 днів, причащаюся, сповідуюся. Вдома тільки я готую м'ясо, адже це чоловіча справа. А от випіканням пасок займається моя мама.
Ілона Ларіонова, студентка:
– Моя сім'я кожного року готується до цього свята. Але ми не постуємо. За тиждень прибираємо в будинку, закуповуємо продукти, потім печемо паски та фарбуємо яйця. У цей день на столі різноманітні страви: окрошка, голубці, вареники, салати. А взагалі потрібно гарно відсвяткувати й отримати задоволення, щоб спогади гріли душу цілий рік.
Оксана Степаненко, викладач іноземних мов:
‑ Я допомагаю мамі готувати паски та великодні страви. Йду із сім’єю вночі до церкви, щоб перейняти Благодатний вогонь, а потім одразу ж удома, спробувавши смачненького та освяченого, поздоровляю всіх знайомих зі святом.
Юлія Шакура, т. в. о. директора Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу ім. І. Я. Франка:
– Свято Христового Воскресіння дарує нам приємні клопоти та світлі відчуття. Усі ми стараємося більше посміхатися, зичити всього найкращого всім оточуючим. Як і повинна робити кожна господиня з християнської родини, напередодні свята я печу паски. Вночі йдемо святити великодній кошик, а повернувшись із церкви, запалюємо свічку та розговляємося всією сім’єю. Ці традиції Великодня допомагають людям вірити в краще, згуртовують і додають наснаги.
Наталія Грона, викладач української мови:
‑ Традиційно печу паски, купую щось у будинок (ковдру, набір постільної білизни, рушників для кухні тощо), щоб протягом усього року в нас були нові речі. Тільки з чистими та світлими думками, з веселим настроєм і проханням до Бога, щоб допоміг злагодити добру паску, приступаю до випікання, адже вважається, що від того, чи вдасться паска, залежатиме доля родини на весь рік.
З опитування зрозуміло, що наші земляки шанують і дотримуються пасхальних традицій. Вони щедро наповнюють свої великодні кошики символами життя – пасками та розфарбованими яйцями. Відвідати пасхальне богослужіння зобов’язана кожна православна людина, тому обов’язково сходіть на нічну або денну службу, щоб освятити воду та кошик із продуктами. Світлого всім вам Великодня!
Думками прилучан цікавилися Тамара Бульба та Марина Шевченко
Доля непередбачувана, навіть трохи жорстока, адже вона – так, саме вона – для кожного приготувала купу випробувань, з якими ми зобов’язані впоратися, щоб перейти на інший етап життя і, звичайно, стати сильнішими. Але коли від нас іде близька людина, йде в небуття, де знайти сили, щоб не впасти духом?..
У понеділок, 27 березня, в міському Будинку культури пройшов вечір пам’яті Катерини Аніщенко – режисера МБК, засновника народного театру «Первоцвіт» і театральної студії «Спалах», педагога. На дійство зібралося безліч людей, які хотіли віддати свою шану подрузі, кумиру та просто талановитій людині.
Розпочала цей вечір Анастасія Шестопал віршем Ліни Костенко «Доля». І не дарма, адже саме ця поетеса була для Катерини Олександрівни улюбленою. Пізніше пролунали ще й такі її поезії: «Зорі» у виконанні Анни Дзядченко та ансамблю «Фермата», «Мати» — Тетяни Погребняк.
Вірші у виконанні молодих виконавців – Анастасії Кононенко, Діани Будюк, Єлизавети Кендзерської – чудово переплітались із присвятою «Маєш крила», яку виконав Максим Даниленко, виступами акторів із народного театру «Первоцвіт», народного аматорського театру «Рампа», народного театру хореографічної мініатюри «Апломб», театральної студії «Казкар», театру «Стріла», театру вогню та світла «Агній», козацького куреня імені Івана Сірка, народного фольклорного ансамблю «Горлиця».