Ось чому горезвісною Постановою ЦК ВКП/б/ і РНК УРСР від 14.12.1932 р. усі ці українські керівники називалися «Саботажниками з парт-квитком у кишені», які провалюють завдання партії. Всі ці мужні люди внаслідок виконання даної постанови неукраїнським складом ЦК КП/ б/У та органів ДПУ всіх рівнів були розстріляні, засуджені та виселені. На їх місця стали «вірні ленінці» з Росії. Боронити українських селян уже не стало кому, і найстрашніший геноцид в історії людства таки відбувся на найурожайніших українських землях.
Окупаційна антиукраїнська влада за власної ініціативи листом від 14.12.1932 р. удруге забирає все зерно в селян разом із насіннєвими фондами. Але московському більшовицькому керівництву й цього було замало. Тому 2 січня 1933 року видає «Директиву ЦК ВКП/б/ обкомам, крайкомам та ЦК союзних республік про затвердження плану хлібозаготівлі на січень 1933 року та про встановлення в Україні граничного терміну повного виконання річного плану хлібозаготівлі та хлібоздачі», підписану особисто Сталіним.
Цей документ по суті був смертним вироком українському селу, бо в ньому за невиконання завищеного до нереальності плану хлібоздачі в селян наказувалося забирати все їстівне: соління, картоплю, городину і т. ін. Для індустріалізації та колективізації все це було непотребом. А от для голодної смерті мільйонів невинних людей служило необхідним заходом більшовиків, і смерть саме після цієї директиви Кремля за наступні півроку забрала на українських землях страшний урожай у мільйони жертв.
З розмов із людьми старшого покоління, зокрема з батьками, мені стало відомо про жахливі факти того страшного Голодомору. А народився я саме в тому голодоморному 1933 році й, звичайно, особисто не міг бути свідком тих трагічних подій. Зате добре й чітко пам’ятаю розповіді людей, які пережили той сумнозвісний страхітливий час.
Запам’яталася розповідь про те, як одного разу чоловік похилого віку, не дійшовши кількох кроків до «Торгзіну», звалився на землю й тут же помер. Хто був свідком цієї трагедії, звернули увагу на руку цього чоловіка, яка була стиснута в кулак. Коли її розчепили, побачили на долоні золоту монету вартістю в 5 російських рублів.
Видно до останнього часу зберігав її цей чоловік, щоб обміняти на продукти харчування. Це був період, коли такі продукти можна було одержати в обмін на коштовні речі лише в магазинах згадуваного вище «Торгзіну» (російською мовою – «Торгсин»), що розшифровується як «Торгівля з іноземцями» («Торговля с иностранцами»).
Мати розповідала, як вона з батьком змушена була таким чином поздавати всі наявні в них коштовні речі, зокрема весільні обручки та сережки, в обмін на продукти харчування, бо того мізерного пайка, який видавали батькові як службовцю, не вистачало на сім’ю з чотирьох чоловік (батькам і мені зі старшим братом).
Ті сумні й трагічні події Голодомору 1932-1933 pp. знайшли своє відобра-ження й у поетичних творах нашої землячки – поетеси Любові Забаш-ти (1918-1990), родина якої також перенесла тяжкі випробування того періоду, зокрема в її поезії «Голодомор»:
Голодомор! І нас торкнувся ти
Там, на Прилуччині, в отецькій хаті.
Опухлі ходять сестри та брати,
І ні шкуринки хворому дитяті.
Нас семеро... Як вижили ще ми
У ту важку годину людомору!
Ходили поміж мертвими людьми...
Кора й лушпиння – голоду презент.
Вже варить кропиву і гичку моя мати,
А ми везем останнє шмаття з хати
Для обміну...
Саме в обмін на коштовні речі в згадуваному вище «Торгзіні» сім’я Любові Забашти змогла одержати деякі продукти, щоб урятуватися від голодної смерті:
Нас врятувала повниця вінчальна
Та ще оте колечко обручальне,
Які лишилися від давніх мирних днів.
В торгсин скарби понесла моя неня
І мали ми муки хоч би по жмені
На деруни голодній дітлашні.
Тому і вижили...
Ті деруни та власна бараболя,
Посаджена в дворі (не мали ж поля!)
Були рятунком цілої сім’ї.
Ще про більш жахливий випадок ми дізналися, коли по сусідству, в комунальному будинку, поселилася Ю. І. Антонова, тоді третій секретар Прилуцького РКП України. З нею проживала, як домашня робітниця, жінка, яку ми називали «тіткою Ольгою». Скільки її пам’ятаю, ніколи не бачив у неї посмішки чи веселого виразу обличчя.
Як стало згодом відомо, саме вона в голодну зиму 1933 року умертвила своє немовля, яким харчувалася, рятуючись від голодної смерті.
Завжди, коли про це згадую, стає моторошно на душі. Виникає почуття огиди й гнівного осуду тих злочинців, під чиїм шаленим керівництвом люди були доведені до такого страхітливого стану.
Анатолій Риженко
