Городяни (117)
Щорічно в другу неділю травня в Україні, як і в більшості країн світу, відзначається родинне свято – День матері. Воно покликане вшановувати всіх жінок, які народжують і виховують дітей.
На початок року на Чернігівщині проживало 547,5 тис. жінок, або 54% всього населення області.
У минулому році мамами стали майже 7 тис. жительок нашого регіону. З’явилися на світ 3559 хлопчиків і 3295 дівчаток. Майже 80 родин поповнилися двійнятами.
Близько половини жінок, які народжували, відчули радість материнства вперше, більше третини (37%) – стали мамами вдруге, а кожна сьома жінка народила третю й більше за рахунком дитину. В області зареєстровано п’ять випадків народження десятої й більше дитини.
Разом із красою жінки приносять у поліцію порядок і заохочують чоловіків до здорової конкуренції
У Прилуцькому відділі поліції активну боротьбу зі злочинністю ведуть 27 жінок. Вони сумлінно виконують непрості обов’язки – в їхніх руках слідство, кадри та порядок.
«До моїх обов’язків належить підбір людей, які бажають пов’язати своє життя з правоохоронною системою. З власного досвіду скажу, що коли по-справжньому любиш свою справу, то сімейні клопоти зовсім не заважають у роботі», – сказала майор поліції Наталія Погребняк, яка працює в правоохоронних органах майже 24 роки.
«До нас приходять неповнолітні, які скоїли злочини; батьки, які несуть адміністративну відповідальність за своїх дітей, а ще надходять рапорти з місць, де відбулися надзвичайні події за участі дітей. Якщо хоч в одному документі є слово «дитина», він відразу потрапляє до мене. За день таких паперів буває чимало. Та це лише третина від загальної картини роботи в поліції. Буває й так, що нетверезі батьки чинять опір поліцейським. Та найтяжче в моїй роботі шукати зниклих дітей, а найприємніше – знаходити», – поділилася досвідом інспектор ювенальної превенції, старший лейтенант поліції Юлія Міщенко.
«Робота, яка приносить задоволення, по-особливому цінується. Тоді виконання непростих обов’язків професії проходить легко. Бажання опановувати поліцейську справу завжди було пріоритетним у моєму житті, тим більше, що на підтримку та розуміння з боку родини завжди можу розраховувати, адже мій чоловік теж поліцейський. Хочу жити в країні, де дотримуються законів та є порядок. Звичайно, не все створюється миттєво. Але якщо всі ми – і громадяни, і поліція будемо працювати над цим, довіряти один одному, то зможемо досягти злагоди й порядку», – у цьому впевнена дільничний офіцер поліції сектору превенції, старший лейтенант поліції Юлія Жукова.
До 125-річчя від дня народження Сергія Миколайовича Ждановича
Кожна людина приходячи в цей світ вибирає для себе стежину, якою вона буде йти протягом життя. Шлях служіння людям обрав для себе заслужений лікар України, уродженець м. Чуднів на Житомирщині Жданович Сергій Миколайович.
Народився майбутній хірург 12 березня 1894 року. У шестирічному віці разом із сім’єю він переїхав до Києва, де згодом закінчив першу гімназію та вступив на медичний факультет Київського університету Св. Володимира. Поряд із навчанням працював фельдшером хірургічного відділення госпіталю. Така сумісність давала майбутньому хірургу не лише теоретичні знання, але й корисні практичні навички. По закінченню навчального закладу Жданович залишився трудитися в госпіталі ординарним хірургом. Потому перейшов на роботу до Київського травматологічного інституту, а протягом 1921-1934 років обіймав посаду завідуючого лікарнею в с. Парафіївка Ічнянського району. За 13 років роботи в сільській лікарні він істотно підвищив свій професійний рівень, здійснивши 2500 операцій. Серед них операція по завороту шлунка зі зміщенням селезінки була описана в журналі «Новий хірургічний архів» і була однією з перших таких операцій, проведених в Україні.
З травня 1934 року й до останніх днів свого життя Жданович працював головним лікарем і завідуючим хірургічним відділенням Прилуцької міської лікарні. За цей час особисто ним і під безпосереднім його керівництвом було зроблено 15 тисяч операцій. Професіонал, щира та добра людина – таким знали прилучани Сергія Ждановича, тому й не дивно, що кожен хворий намагався потрапити на прийом саме до цього лікаря.
1973 року в життя Прилуцького музею влився молодий чоловік, якому ось лишень мало виповнитися 34 роки. Це був майбутній знавець старовини Прилуцького краю Георгій Федорович Гайдай. Свою професійну кар’єру він розпочав із посади наукового співробітника. Через рік отримав підвищення до старшого наукового співробітника, а згодом, і до кінця своїх днів, перебував на посаді головного хранителя фондів.
Любов до рідного краю, його минулого завжди жили в серці Георгія Федоровича. Тому робота в такому закладі дарувала йому насолоду й розуміння, що може щось зробити для людей, для майбутніх поколінь. Збереження культурної спадщини, її популяризація стали головною метою його діяльності. Завдяки Георгію Гайдаю почали виходити краєзнавча газета «Скарбниця», журнал «Рідний край», побачила світ книга «Прилуки», ряд буклетів. Він був редактором книг: «Прилуччина. Енциклопедичний довідник», «Матеріальна культура Прилуччини. Промисли та ремесла», «Голубівка» тощо. Постійно з’являлися на шпальтах періодичних видань і його краєзнавчі розвідки, які захоплювали читача новизною віднайдених фактів. Гайдай працював у різних бібліотеках, державних і домашніх архівах, музейних фондах. Перегортаючи сторінки сотень видань, Георгій Федорович по-дитячому радів новому, незнаному досі, історичному факту. Усе ретельно записував, аби в майбутньому поділитися ним із усіма, хто цікавиться історією Прилуччини. А ділитися було чим. Згадує завідувачка філії краєзнавчого музею Іващенко Тетяна Олексіївна: «Три роки я пропрацювала піч-о-пліч із Георгієм Федоровичем у фондах музею. Це була дуже обізнана людина, яка постійно прагнула нових знань і ділилася ними з оточуючими. Він годинами міг розповідати про історію Прилуччини та її людей».
День Святого Валентина – щорічне свято, яке припадає на 14 лютого. Саме в цей день на вулицях міста, в кав’ярнях, ресторанах і взагалі майже в кожному куточку панує романтична атмосфера. Квіти, парфуми, подарунки, сюрпризи, освідчення в коханні, сльози щастя – усе це дарує День Святого Валентина.
Це один із тих днів, коли люди не бояться показати свої почуття і відкрито говорять: «Я тебе кохаю». Найкреативніші придумують цікаві освідчення та сюрпризи в цей день. Навіть школярі, більшість із яких ще не знають, що то за така цікава штука «кохання», про яке постійно говорять дорослі, дарують один одному валентинки. Звичайно є багато скептиків, які не вважають цей день якимось особливим, а тому люди, які ретельно готуються та шаленіють від цього свята, здаються їм просто божевільними.
Загалом, цього дня люди поділяються на два типи: одні нагадують своїй половинці про свої почуття, дивують подарункам, а інші – проживають його, як будь-який інший день.
Саме тому напередодні свята редакція вирішила поцікавитись у прилучан, як же вони відносяться до дня закоханих, чи святкують вони його.
Хтось може подумати: «Який інтерес займатися тяжкими справами, тягати гирі, коли є легка атлетика чи інші види спорту. Звідки така пристрасть може з’явитися?»
Від футболу до самбо (вільна боротьба), а далі – гирьовий спорт. Такий шлях пошуку себе в спорті пройшов 24-річний прилучанин Олександр Кушнір. Кубки, медалі та грамоти прикрашають оселю молодого спортсмена. Призові місця в області тішать пам’ять. Озирнувшись можна сказати, що не даремно подолано такий шлях, не були марними ранні підйоми, підіймання гирь попри біль.
Спорт Сашка приваблював завжди. У шкільні роки, як і більшість хлопчаків, грав у футбол. А вже ставши студентом, спробував себе в гирьовому спорті та самбо – одному з найпопулярніших видів спортивних єдиноборств, який на даний час широко культивується на міжнародній спортивній арені. Тоді ж були перші турніри та змагання, які щоразу доводили, що спорт – це не просто забавка.
Олександр і досі не може проміняти тяжкий спорт на сигарети та алкоголь. Навіть після Агротехнічного коледжу він продовжує підтримувати себе у формі. Ранкові пробіжки, штанги та гирі являються невід’ємною частиною дня. Здоровий спосіб життя для юнака завжди в тренді.