Наша держава щодня проходить біль і страждання. Мирні міста здригаються від звуків вибухів, нищаться ракетним вогнем, омиваються кров’ю українців. А на полі бою титанічно виборюється вільна Україна та право бути гідною нацією вільних людей із власною історією, культурою та мовою.
Війна – це боротьба, яка супроводжується численними досягненнями та, на жаль, втратами.
Ті, хто живе в страху труднощів, нерішучості та невдач, ніколи не зможуть досягнути своєї мети.
Такі воїни, як Вячеслав Антипенко, були сповнені і рішучості, і мужності.
12 червня ми всією громадою провели в останню дорогу свого земляка – Героя, життя якого забрала нещадна війна.
На щиті до рідної землі повернувся Герой – штаб-сержант Збройних Сил України АНТИПЕНКО Вячеслав Григорович із позивним «Антип».

Громада нашого міста, Прилуцька міська організація ветеранів України понесли тяжку втрату – на дев’яносто першому році життя помер кавалер Почесної відзнаки Прилуцької міської ради «Честь і Слава», громадянин міста Прилуки ВІСІЧ В’ячеслав Володимирович.
Він народився в березні 1927 року на Полтавщині в родині службовців. Через сім років сім’я Вісічів пов’язала своє подальше життя з нашим містом Прилуки, батьки віддали В’ячеслава на навчання в школу №8, яку він закінчив напередодні Другої світової війни, отримавши посвідчення за сім класів.
Після звільнення міста від фашистських окупантів продовжив навчання, відбував військову службу у Військово-морському флоті України. Демобілізувався в 1951 році в ранзі старшини 2 статті.
У мирний час працював в Яблунівському райкомі комсомолу, навчався в Одеському машинобудівному технікумі, Київському політехнічному інституті.
У 1955 році почав працювати на заводі «Будмаш» – майстром, технологом, начальником цеху, головним інженером, а в 1964 став директором підприємства.
В’ячеслав Володимирович майже 20 років очолював роботу одного з найбільших підприємств міста. Під його керівництвом завод став в авангарді машинобудівної промисловості: працювало 9 основних цехів, продукція відправлялася за кордон до 14 країн світу. Прилуцькі цементовози, підіймачі, розчинонасоси, вапно- очисники виготовлялися зі знаком якості. В’ячеслав Володимирович велику увагу приділяв удосконаленню технології виробництва, що давало можливість збільшувати обсяги випуску й асортимент продукції.
Завод «Будмаш» отримав чимало відзнак всесоюзного значення, у тому числі «Підприємство високої якості продукції». За заслуги в розвитку підприємства В’ячеслав Володимирович був удостоєний звання «Заслужений працівник Міністерства будівельного, шляхового та комунального машинобудування СРСР». Крім того, В’ячеслава Вісіча нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами «Знак Пошани», «Вітчизняної війни», «За мужність», багатьма медалями.

Так сталося, що 22 червня 1941 року хлопці десятого класу Ряшківської середньої школи за розпорядженням районного відділу освіти мали поїхати до Іваницького військкомату, аби стати на облік. Зі святковим настроєм, із атестатом зрілості разом із учителем військової підготовки, група випускників прибула до місця призначення. Тут хлопці дізналися про страшну біду – рано вранці фашистська Німеччина напала на Радянський Союз.
Серед групи хлопців був випускник школи Микола Однолько. Він тоді не знав, як складеться його подальша доля і що він пройде суворими шляхами війни, захищаючи рідну землю, визволяючи країни Європи.
5 вересня 1941 року він теж запам’ятав – саме цього дня він був призваний до лав Червоної Армії. У Чугуєві, Харківської області, освоїв військову спеціальність розвідника, артилериста, сапера.
Після навчання воював на Південно-Західному фронті. Отримав поранення. Після одужання був учасником Корсунь-Шевченківської операції, брав участь у завершальних діях по знищенню найбільшого угрупування ворожих військ. Йому довелося брати участь у звільненні Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії. Про те, як він воював, свідчать нагороди: Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта».

Болем у серці багатьох прилучан відгукнулося повідомлення про раптову смерть Сакун Лариси Олександрівни, її добре знають прилучани. Працювала в комсомолі, інструктором міськкому партії, 14 років у виконкомі міської ради депутатів, бо володіла високими якостями людини. Це те, що потрібно було для відповідального секретаря міської ради. На той час депутатський корпус міського органу становив 220 депутатів (нині 34). Вона контролювала й допомагала місцевим обранцям виконувати накази виборців, вирішувала питання життєдіяльності міста Прилуки.
Її талант організатора проявився й тоді, коли почала працювати на громадських засадах у міській організації ветеранів. Саме вона організувала тут волонтерську групу, члени якої допомагали матеріально малозабезпеченим прилучанам. Лариса Олександрівна зібрала кошти для увіковічення пам’яті прилучан, які звільняли місто від фашистів, трьом із них, за її ініціативою, встановлені меморіальні дошки. А ще зробила, якщо так можна висловитися, «літературний подвиг», написавши 180 нарисів, замальовок про прилучан і учасників Великої Вітчизняної війни, які на фронтах проявили героїзм і відвагу. Про те, що всі розповіді написані талановитою людиною, свідчить той факт, що в книгу «Йшли в бій молодими», що видана в Чернігові, були включені 10 розповідей про прилучан, написані Ларисою Сакун.

Говір теплий... Вимова – м’яка...
Кожне слово – дароване серцем.
Все це – в згадках... У їхніх руках,
В добрих споминах, друже, усе це.

Очі мрійні... І щира душа...
І розмови... Розмови відверті...
Ой, яка ти!.. Яка ти чужа!..
Ой, яка ти безжалісна, смерте!

Микола Турківський

12 грудня 2017 року на 81 році пішов із життя

ТУРКІВСЬКИЙ Микола Петрович,

прекрасна людина, відданий патріот, талановитий поет, прозаїк і художник, найстарший та найшанованіший член Прилуцького товариства літераторів, член Національної спілки письменників України з 1976 року.
Пам’ять про нього буде жити на Прилуччині завжди як серед людей, так і в мистецтві, до якого відносяться книги, які не згорають в горнилі часу.
Прилуцька міська рада розділяє скорботу та біль рідних, друзів, колег – усіх, хто знав і працював із Миколою Турківським.

На лоні праведників хай оселить Господь його душу!..

Він не дожив до кінця війни, загинувши в бою…
ВІКТОР ОЛЕГОВИЧ МАСЛОВ народився 11.11.1968 року в місті Прилуки Чернігівської області. Закінчив школу №5, продовжив подальше навчання й отримав фах «слюсар-ремонтник», свого часу приймав участь у війні в Афганістані. Після трагічної загибелі в ДТП коханої дружини разом із донькою переїхав до матері, в село Даньківка Прилуцького району.
У листопаді 2016-го року підписав із Збройними Силами України контракт.
Старший солдат, розвідник розвідувальної роти 3-го батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади загинув 28 листопада близько 17.00 у Донецькій області внаслідок кульового поранення, завданого ворожим снайпером. У нього залишилися батьки та донька.

Міський голова Ольга Попенко, депутатський корпус, виконавчий комітет, апарат Прилуцької міської ради та члени Громадської ради при виконавчому комітеті з глибоким сумом висловлюють співчуття з приводу смерті Іванової Людмили Леонідівни.
22 квітня Людмила Леонідівна потрапила в жахливу дорожню аварію. Лікарі боролися за її життя шість днів, але в ніч з 28 на 29 квітня в 64-річному віці жінка померла. Похорон високошанованої прилучанки відбувся 3 травня. В останню путь жінку проводжали сотні людей, адже за своє недовге життя вона неодноразово допомагала їм, виконуючи професійні обов’язки та відстоюючи власні високоморальні цінності.

Пішла з життя
відома прилучанка, режисер
міського Будинку культури
Катерина Олександрівна Аніщенко

Колектив міського Будинку культури висловлює щиру скорботу з приводу смерті режисера масових заходів МБК Катерини Олександрівни АНІЩЕНКО.
Катерина Олександрівна була знаним висококваліфікованим, талановитим спеціалістом, а також доброю, чесною та порядною людиною, яку ми всі любили. Це величезна втрата й страшна трагедія, яка торкнулася всіх, хто її знав.
Щиро співчуваємо рідним і близьким, усім серцем розділяємо біль важкої втрати, підтримуємо в годину скорботи.
Вічна пам’ять.