Сімдесят п’ята мирна осінь прийшла на Прилуччину. У погожі вересневі дні відзначають мої земляки це незабутнє свято – День визволення Прилук від фашистських загарбників. У цю пору постають у пам’яті два нестерпні окупаційні роки, які довелося пережити жителям мого рідного міста. Міцно засіли в моїй памяті події тих, далеких уже тепер, років та і всього періоду всіх 1418 днів найжорстокішої війни. На момент визволення міста від ворога мені було 10 років і, як і тисячам прилучан, цей день запам’ятався як світлий рубіж історії, коли я вперше у своєму житті побачив танкістів, яких радо зустрічало населення осінніми квітами, яблуками та грушами зі своїх садів.
Летять роки, змінюються покоління людей, і все сильніше розкривається велич подвигу нашого народу в тій кривавій Другій світовій війні. У ці погожі та ще теплі вересневі дні найщиріші вітання та низький уклін тим, хто зі зброєю в руках відстояв свободу та незалежність нашої Вітчизни. На жаль, невблаганний час робить свою справу – усе менше залишається в живих сивочолих ветеранів, які є гордістю нашого міста.
Фронтовики, ветерани – не просто сиві люди з натрудженими руками, відмітинами старих ран, з орденами та медалями на грудях. Це мужні воїни, творці, будівники, борці за перебудову всього нашого теперішнього життя. Саме вони, ветерани, у міру своїх сил і можливостей в затишних приміщеннях навчальних закладів виступають зі спогадами про свої фронтові дороги, розповідають правду про буремні дні далеких уже тепер подій, про бойові випробування, які випали на їхню долю.