НЕ КОНЦЕРТ,
А ЧАКЛУНСТВО
До деталей продуманий сценарій режисера дійства Лідії Скотнікової сприймався публікою на одному диханні. Бо в ту канву Лідія Афанасіївна доцільно інтегрувала музику – виступ скрипальки Олени Кривобок, викладача Прилуцької школи мистецтв, лауреатки кількох міжнародних премій. Такі твори, як пісня «Білі ромашки» (на слова С.Г. Маринчика), «Аргентинське танго» й «Бесаме мучо», у виконанні талановитої землячки викликали шквал аплодисментів.
КРОВ
ДЛЯ ВОРОГА
Шокувала публіку інсценівка по оповіданню Станіслава Маринчика «Хрест милосердя». Для початку звернемося до витоків цієї неординарної історії.
Ольга Марківна Божій, вчителька-пенсіонерка, готувалася їхати в Одесу на 25-річний ювілей онуків-близнюків. Раптом наприкінці грудня – лист із Німеччини. «Я не впевнений у тому, що Ви мене пам’ятаєте й дотепер, – писалося в ньому. – Я ж запам’ятав Вас на усе життя. Адже на Різдво 1943 року в партизанському загоні Ви дали мені свою кров. Тобто, саме Вам завдячуючи, я маю нині щастя жити! Таке не забувається. Отож, із середини 60-х років розшукую Вас. Це було нелегко: не знав ні як називається Ваш партизанський загін, ні Вашого прізвища! Пам’ятав лише ім’я, а ще відрізок автостради, де попав у полон. Нині поспішаю з вами зустрітися, бо мені вже за 70 років! Перед цим Різдвом ми з дружиною, синами та онукою їдемо до Києва. А 7 січня – у Вашу Вільшану!»
Ольга Марківна пригадала, як у далекому сорок третьому партизани обстріляли на трасі легковий автомобіль, а вантажівку з німецькими солдатами, що супроводжували штабний лімузин, підірвали на міні. Москва зацікавилася полоненим і документами в його портфелі, тому суворо наказала берегти німця, як зіницю ока. Відморожені ноги офіцера розпухли, почалася гангрена. Слід було негайно ввести донорську кров, інакше – смерть. Добровольців дати свою кров ворогові не знайшлося. І зрозуміло: гітлерівці принесли в кожен дім горе й страждання. Ось тоді Ольга, санітарка партизанського шпиталю, яка доглядала німця, вирішила дати власну кров полоненому. Бо він знав військові секрети, що могли врятувати життя багатьом нашим воїнам. Згодом їх літаком відправили до Москви, а через певний час п’ятеро розвідників, котрі полонили німецького офіцера, й Ольга були нагороджені орденами Червоної Зірки.
НЕ ПОДАРУНОК, А ВІДЗНАКА
РОДИНИ
На гостину Отто Мерінг приїхав не сам, а в супроводі дружини, двох дорослих синів і першої онуки Ольги, названої на честь рятувальниці дідуся. У цій ситуації їй, студентці Українського вільного університету (Мюнхен) довелося виступати в статусі перекладача.
«Сподіваємося, що українська мова зблизить дві родини – Божіїв та Мерінгів, – зауважив пан Мерінг. – А поки що благаю Ольгу Марківну прийняти виріб ювеліра Отто Мерінга: золотий хрест, оздоблений коштовними камінцями на ланцюжку. Це не подарунок, а відзнака родини – «Хрест милосердя».
Такий фінал усіх зворушив до сліз, оскільки ще й виконувався під музику шедевру Каччіні «Аве Марія».
Усі крапки над «і» розставив автор твору Станіслав Маринчик: «Останнім часом я побував на спектаклях багатьох самодіяльних театральних гуртків України, і майже жоден із них не демонстрував такого високого рівня театральної майстерності, як ваш, прилуцький. До глибини душі сподобалася гра майбутніх заслужених діячів сцени – Ігоря Хоменка, Марини Шевченко, Анастасії Змєєвої, Наталії Заєць, Марини Рой, Віки Микитенко, Олександра Ложкіна та Владислава Саєнка».
Щиро дякую Станіславу Гавриловичу Маринчику за його творчість, а Лідії Скотніковій, Галині Ворончихіній, Олені Лисенко, Олені Кривобок, Ігорю Хоменку (вчителю школи села Заїзд) – за щоденну копітку працю, що підносить сучасників на новий духовний щабель розвитку.
Марія Коваль
