Як ми писали в одному з попередніх випусків газети, усі троє (Анна, Олексій та Марія) познайомилися під час навчання в Прилуцькому гуманітарно-педагогічному коледжі. На відміну від колег-земляків по збірній, які займалися легкою атлетикою ще з п’ятого класу, Маша прийшла в цей вид спорту лише ставши студенткою. Як згадує сама Марія, спочатку це все було на такому любительському рівні, оскільки більшість часу дівчина все ж приділяла навчанню. Але вже на другому курсі коледжу доля звела її із Заслуженим тренером України Михайлом Степановичем Марченком, який і взяв її «в оборот» професійного спорту.
«Розпочалися активні тренування, поїздки на збори. У той же час я ніколи не забувала про навчання (на відділенні видавничої справи), бо все ж хотілося закінчити коледж із гарними результатами. Потім вступила до Сумського державного університету (вирішила продовжити навчання за обраною спеціальністю). Та й тренування не припинялися. Чесно скажу, потрапити до Національної збірної було не так уже й просто, тому що талановитих спортсменів та й узагалі талановитої молоді досить багато, конкуренція страшенна», – поділилася Марія. Уперше до складу збірної дівчина потрапила у 2012 році. Саме тоді вона пробігла за нормативами майстра спорту і потрапила в призові місця на чемпіонаті України. Це, за словами її тренера, був основний критерій для зарахування до складу збірної команди України з легкої атлетики.
Михайло Степанович також пояснив, що ж таке «Національна збірна».
«Чимало спортсменів показують чудові результати, але не всіх туди зараховують. Це штатна команда, де є свої критерії відбору (неодмінно треба бути майстром спорту). Це основна команда, тобто всі спортсмени офіційно працевлаштовані в Міністерстві молоді та спорту й отримують там заробітну плату. Легка атлетика – дуже популярний вид спорту, саме тому й конкуренція тут величезна. Треба бути одним із кращих. І я радий, що мої підопічні такими і є», – пояснив Заслужений тренер.
Часу на тренування в наших молодих легкоатлетів йде дуже багато. Вони щодня відвідують по два тренування (по 3 години кожне), у вихідні – самостійна зарядка вдома. Але й навчання не залишають. Усі троє нині знову студенти одного ВУЗу – Сумського державного університету, щоправда Анна та Олексій навчаються на факультеті фізичної реабілітації, а Марія – на факультеті журналістики. У майбутньому дівчина бачить себе саме спортивним журналістом.
Що ж до цьогорічного чемпіонату Європи, то враження від змагань як у Михайла Степановича, так і в Марії лише позитивні. Дуже вдячні мої співрозмовники за неймовірну підтримку в першу чергу своїм рідним та знайомим, а також депутатам Прилуцької міської ради Артему та Миколі Рожкам та голові Прилуцької районної організації Аграрної партії України Дмитру Рожку, які дійсно переживають за талановиту спортивну молодь нашого міста. Саме Микола Васильович був серед тих, хто з найкращими напутніми словами проводжав членів української збірної до Берліна.
«Це так приємно відчувати підтримку не лише рідних, але й зовсім сторонніх людей, які так само переживають і ставляться до тебе, як до власної дитини. Особливо не тоді, коли ти повертаєшся додому з перемогою, медаллю, а коли лише їдеш на чемпіонат, турнір тощо, і ще не відомі майбутні результати, але тебе вже підтримують. Це надихає, тому хочеться радувати таких людей і викладатися на максимум, щоб тобою ще більше пишалися», – зауважила Марія Миколенко. А от уже виступаючи на самому чемпіонаті, Маша труднощів, як таких, не відчувала. Говорить, що було відчуття неймовірної ейфорії, емоції переповнювали через масштабність усього дійства. Велика кількість спортсменів, ще більша – уболівальників. «Коли ти йдеш до місця старту, а люди кричать, увесь стадіон просто реве, то отримуєш такий енергетичний заряд, що відразу переконуєшся – це того варте. Не- важливо як багато та тяжко треба тренуватися, просто хочеться знову та знову відчувати такі емоції». Дівчина також зізналася, що вдома за її виступами спостерігали всім будинком.
Михайло Марченко ж відмітив, що його найбільше вразило відношення німців до легкої атлетики. «Я на багатьох чемпіонатах бував, у різних країнах, але, чесно кажучи, таких емоцій, переживань, такої підтримки як від німців при виступі своїх спортсменів більше ніде не бачив. Шкода, що українці не можуть похвалитися таким відношенням та розумінням цього популярного виду спорту».
Загалом же, погодиться кожен, що не бувати гарному спортсмену без чудового тренера. Михайло Степанович і сам зізнається, що досить суворий як тренер, хоча нерідко й жаліє своїх вихованців. Переймається він не лише їх спортивними досягненнями. Як справжній наставник, переживає і за повноцінне навчання, адже спортивна кар’єра – не вічна. Вона може скінчитися в будь-який момент, тому дуже важливо зуміти знайти себе в цьому світі. Саме тому контролює процес навчання у ВУЗі та радіє усім успіхам своїх підопічних, як рідний батько. У Берліні Михайло Степанович також займався «просвітницькою» діяльністю – у вільний час усією групою ходили на екскурсії визначними місцями. Відвідали спортсмени Рейхстаг, Бранденбурзькі ворота, побачили пам’ятник радянському солдату.
Серед планів на найближче майбутнє наших спортсменів – потрапити до збірної України на наступні Олімпійські ігри. І це, на переконання Заслуженого тренера України, цілком реальна перспектива.
Але досить неприємним моментом для спортсменів Національної збірної було те, що повернувшись додому з чемпіонату, вони отримали поздоровлення від різних високопосадовців нашої держави, а от місцева влада чомусь упустила момент привітати своїх земляків, майбутнє українського спорту.
Наразі хочеться ще раз привітати Анну, Олексія та Марію із вдалим виступом на чемпіонаті Європи та побажати їм побільше перемог як у спорті, так і по життю в цілому.
Мар’яна Гибенко
