Після переїзду на Волинь, куди отримав призначення чоловік Петро Косач, займалась етнографією, записувала народні пісні, обряди та звичаї, збирала зразки народних вишивок. Виданий у 1876-му «Український орнамент» здобув визнання як українських, так і європейських науковців.
Писала нариси та спогади про видатних діячів української культури. Брала участь у жіночому русі. На відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві в 1903-му, попри заборону, виступила українською мовою. А в 1905-му була в складі української делегації, що на зустрічі в Санкт-Петербурзі з головою ради міністрів Сергієм Вітте вимагала відмінити заборону українського друку та шкільництва.
Редактор і видавець журналу «Рідний край» (1906-1914) із дитячим додатком «Молода Україна» (перше періодичне видання для дітей у Наддніпрянській Україні), «Газети Гадяцького земства» (1917-1919). Організувала аматорський дитячий театр, писала п’єси.
Соціалізм вважала утопією, основою суспільних змін мали стати культура та освіта. За радянської влади, святкуючи день народження Тараса Шевченка в Гадяцькій гімназії, огорнула погруддя Кобзаря синьо-жовтим стягом, що викликало лють місцевого комісара. У1920-му заарештована за «контрреволюційні» виступи. Після звільнення виїхала в Могилів-Подільський, а від 1924-го мешкала в Києві. Працювала в комісіях Всеукраїнської академії наук, із 1925-го – член-кореспондент ВУАН. Водночас вбиралась у національні строї та спілкувалася виключно українською мовою.
Померла 4 жовтня 1930-го в Києві. Похована на Байковому кладовищі поруч із чоловіком, донькою та сином.
Вулиця В.П. Чкалова – вулиця М.П. Старицького
Чкалов Валерій Павлович (1904-1938) – радянський льотчик-випробувач, комбриг (1938), Герой Радянського Союзу (1936). Народився в селі Васильово Нижегородської губернії (нині місто Чкаловськ).
Відповідно Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» дана назва вулиці є комуністичною символікою та підлягає перейменуванню.
Наразі вулицю перейменовано на честь Михайла Петровича Старицького.
Старицький Михайло Петрович (1840- 904) – письменник, поет, перекладач, театральний і культурно-громадський діяч. Народився в с. Кліщинці (нині село Чорнобаївського р-ну Черкаської області). Походив із дрібномаєткової поміщицької родини. Рано осиротівши, виховувався в родині В. Лисенка – батька композитора М.В. Лисенка. Навчався в Полтавській гімназії, а згодом – у Харківському (1858-60) та Київському (1860-61, 1864-65) університетах. У 1860-х рр. розпочав літературну, громадську й театральну діяльність. Брав участь у роботі Південно-західного відділу Російського географічного товариства, Київського літературно-артистичного товариства, видавав альманах «Рада». Свою прозову творчість розпочав як перекладач. Старицький створив низку власних поезій, які є золотим фондом літературної класики. Одним із кращих ліричних віршів є «Виклик» («Ніч яка, Господи, місячна, зоряна»). В історію української літератури увійшов передовсім як автор великих історичних повістей і романів. Його перу належать 7 романів, 6 повістей і кілька десятків оповідань та нарисів, написаних російською мовою. До найвизначніших належать трилогія «Перед бурей: Исторический роман из времен Хмельниччины» (1894), «Буря» (1896), «У пристани» (1897), в яких оспівана героїчна боротьба українського народу за своє визволення. Близькою до трилогії була повість «Оборона Буши» (1891). Твори «Молодость Мазепы» (1893), «Руина» (1899), «Последние орлы» («Гайдамаки», 1901) відтворювали історичні події 2-ї пол. XVII-XVIII ст. Соціальні проблеми знайшли своє відображення в романі «Разбойник Кармалюк» (1903). Багато повістей, оповідань і нарисів присвятив становищу українського села.
Значне місце у творчості Старицького займала драматургія. За сюжетами творів М. Гоголя він створив п’єси «Різдвяна ніч», «Сорочинський ярмарок» (1883), «Тарас Бульба» (1881), «Утоплена» (1885), інсценізував твори Е. Ожешко, Ю.-І. Крашевського, зробив сценічні редакції п’єс українських драматургів («Чорноморський побит на Кубані» Я. Кухаренка, 1886; «На Кожум’яках» І. Нечуя-Левицького (у сценарії – «За двома зайцями»), 1875; «Перемудрив» П. Мирного, 1884). Написав власні соціально-побутові драми «Не судилося» (1881), «У темряві» (1892), «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1882), «Талан» (1893), історичну драму «Маруся Богуславка» (1897), водевілі «Як ковбаса та чарка, то й минеться сварка» (1872), «По-модньому» (1889), «Чарівний сон» (1872) та ін. Творчості Старицького притаманне поєднання реалізму з романтичним піднесенням.
Зробив великий вклад у розвиток українського професійного театру. Сценічну діяльність розпочав у любительських драматичних гуртках. 1872 року разом із М. Лисенком створив у Києві «Товариство українських сценічних акторів». Упродовж 1883-85 років очолював першу українську трупу М.Л. Кропивницького, а 1885-91 років – нову трупу. З 1892-го по 1896-й рік – директор і режисер трупи М.К. Садовського, 1898 – режиссер трупи І. Найди.
Помер у м. Київ, похований на Байковому цвинтарі.
За інформацією Прилуцького краєзнавчого музею та Українського інституту національної пам’яті
