«Жертвами голоду виявилися не лише померлі, а також ті, які лежали опухлими, хворіли висипним і черевним тифом, дизентерією, шлунковими отруєннями, малярією. Смертність від голоду була масовою. Значна категорія людей, особливо діти віком до одного року, а також особи похилого віку помирали відразу. Певна група помирала від тифу – до 20% хворих. Решта гинули від різних хвороб. Спалах людоїдства в Україні припадає на весну – початок літа 1933 року. Поїдання людей були зафіксовані в усіх областях УСРР. В українських селах у 1933 р. абсолютно зникли коти та собаки, яких з’їли голодні селяни. Голодний психоз і тривале недоїдання спричинили мутацію моралі. Селяни-канібали втратили людську подобу», – зачитала науковець витяг з одного з документів про голод.
Жоден із організаторів голодомору та їхніх найближчих помічників так і не одержав по заслузі. Але прості люди вже ніколи не забудуть і не вибачать смерті своїх дітей і близьких. Про жахливі події минулого школярі дізналися і з підготованого працівниками бібліотеки відеоряду. Спогади очевидців, яким пощастило вижити, наразі зберігаються як документальна хроніка, представлена від першої особи.
Марія Кіндратівна Пасічник, яка проживає в селі Даньківка, згадує:
«Від голоду в нашій сім’ї померли батько та п’ятеро дітей. Масове вимирання в селі почалося з початком березня 1933 року. Коли розтанув сніг, почався справжній голод. Ловили мишей, щурів, горобців, мурашок, земляних хробаків. Мололи кістки на борошно й робили те саме зі шкірами та підошвами від взуття. Обтинали старі шкури та хутра, щоб приготувати якусь подобу «локшини», і варили клей. А коли зазеленіла трава, почали викопувати коріння, їсти листя та бруньки. Вживали все, що було: кульбабу, реп’яхи, проліски, іван-чай та кропиву. Липа, акація, щавель та інші рослини, які складали основний раціон родини, не мали в собі багато білків. Слимаків, що траплялися лише в деяких місцевостях, варили, а юшку споживали, хрящове м’ясо дрібно рубали, перемішували з листям і їли».
Спогади Леоніда Карпилянського:
«Крім масової смерті від фізичного виснаження, епідемій, канібалізму селяни гинули і від смертних вироків. Тисячі було засуджено згідно із законом про «п’ять колосків». Одного селянина засудили до страти за те, що в нього в хаті знайшли десять кілограмів колосків, які назбирала в полі його десятирічна донька. До 10 років концтаборів одержували ті, хто зрізав кілька десятків колосків, рятуючи від смерті своїх дітей, на власній ділянці. Одну жінку, не пам’ятаю, де це сталося, ув’язнили на 10 років за те, що вона підібрала десять цибулин на колгоспному полі. За кожну цибулину – рік».
Віра Федорівна Пироженко, яка проживала в селі Канівщина з болем згадує:
«Доводилося їсти товчену кору дерев, солому, кропиву. Уночі крадькома ходили на поле, щоб зібрати трохи зерна. Нам не було що їсти, то їли жаб. Міняли одежу в інших селах на продукти. І так вижили. А сім’я сусідів померла повністю».
У селі Ряшки, згадує Дмитро Степанович Головко, від голоду загинуло близько 800 його односельців. «У село приїхали спеціальні продовольчі загони, які забирали все до нитки. Виснажені люди падали на вулицях, під тинами. Вмирали сім’ями, кутками, вулицями. Селом їздила підвода, збирали померлих і ховали в братські могили. У людей було забрано останній шмат, останню надію на порятунок. Хіба можна про це забути?»
Наостанок школярам був зачитаний уривок із книги прилуцької письменниці Надії Маринохи-Стеценко «На побачення з долею» та оповідання «Окрайчик хліба» Тетяни Світлої. Хвилиною мовчання розчулені присутні згадали всіх тих, хто помер голодною смертю. Проте скільки б не прой- шло десятиліть, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме не одне людське серце. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився вже після страшних голодних років. Ця подія завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, одним сумом, однією надією. Адже озиратися в минуле треба кожному, осмислити та зрозуміти його, бо історія має властивість повторюватися.

Тетяна Пилипченко