Окремими коробками йшли представники добровольчих батальйонів, таких як «Азов», «Айдар», ДУК «Правий Сектор», бійці УНСО, військові медики, волонтери, капелани, учасники революції Гідності та інші. На чолі колони йшли родичі загиблих і бійці з інвалідністю. До «маршу захисників України» могли долучитися всі бажаючі. Так у принципі й було – з початком ходи колона ставала все більшою й більшою.
Під час формування колони я вирішив зробити кілька фото на згадку та перемістився на початок колони, де стояли родичі загиблих. Попереду стояли чотири хлопчаки, рочків так по 10-12, із фотографіями своїх загиблих батьків. Я не відразу зрозумів чому в об’єктиві все почало пливти. Від розуміння побаченого, сльози самі почали виступати. Я дивився їм у вічі, потім на портрети, знов на них, знов на портрети і відчував, немов усередині щось розривалося на шматки. А потім я глянув в очі матерям і дружинам загиблих воїнів… Це трагедія, трагедія нашої країни, нашого народу, жива рана, з якої невпинним потоком тече людська кров, кров тих, хто не шкодуючи себе віддав своє життя за наше майбутнє. Вічна пам’ять героям!
Прозвучала команда до маршу й у повітрі замайоріло безліч різнобарвних прапорів: України, областей, міст, бригад, полків, батальйонів, організацій, транспаранти з гаслами єдності та миру, жовто-сині кульки й уся колона, немов велетенський живий організм, під оплески та вигуки «Дякую!» почала рух у бік Майдану Незалежності.
Велика шана та низький уклін киянам і гостям міста, які прийшли підтримати учасників маршу. Слова вдячності та оплески супроводжували колону впродовж усього шляху. Дехто стояв на колінах, дехто дарував квіти, дехто підходив та обіймав рідних загиблих бійців, багато хто плакав, але загалом було стійке відчуття єдності. Саме тієї єдності, якої нам останнім часом не вистачає.
По завершенню проходження значна частина учасників і всіх бажаючих перемістилася на Михайлівську площу, до стіни з іменами та портретами загиблих учасників АТО (ООС), де був проведений молебень. Серед натовпу стояв і я, вдивляючись у безкраю блакить небес. Мені інколи здавалося, що я відчуваю на собі чийсь погляд, сумний і пронизливий, погляд усіх тих героїв, які полягли за нас із тобою, за нашу Україну. І в цей самий момент вони разом із нами стояли там десь зверху та молилися, молилися за мир і єдність у нашій державі, за всіх нас, за наше майбутнє.

Мирослав Баженов