Глибока пошана Анатолія Риженка до постаті Любові Забашти започаткувалася в процесі вивчення історичного минулого міста Прилуки та Приудайського краю, яке триває вже чотири десятиліття. Особливої наснаги йому надала та обставина, коли він дізнався, що Любов Василівна навчалася в тій же середній школі №4, до якої згодом (через шість років після того, як Любов Гришко завершила десятирічний курс) прийшов до першого класу й він сам.
Першою працею Анатолія Григоровича був нарис «Тарас Шевченко у творчості Любові Забашти». До цього його надихнуло бажання показати, який великий вплив і плодотворну творчу наснагу майбутній поетесі надало знайомство з біографією і творчістю Великого Кобзаря. Неабияким стимулом до написання послужив для автора й той факт, що він народився та провів свої дитячі та юнацькі роки в будинку на вулиці імені Тараса Шевченка, якою ходив до школи впродовж усього навчання.
Наступною працею краєзнавця стало літературне дослідження про Прилуки в житті та творчості Любові Забашти під назвою «Дочка голубого Удаю», яке поряд із іншими нарисами пропонувалося до участі в конкурсі на здобуття літературно-мистецької премії імені Любові Забашти «Квіт папороті». Зі сторінок доробку перед нами постають події далеких років, випробування долі, через які довелося пройти Любові Забашті, перебуваючи в Прилуках. Читач довідується про сумнозвісний Голодомор 1932-1933 років, який забрав мільйони життів українського народу і який довелося пережити сім’ї поетеси, що вона згодом і відобразила у своїх творах. У роботі широко висвітлено творчість землячки, пов’язану з її навчанням у рідній школі.
Автор не обійшов увагою й поезії Любові Забашти, присвячені періоду воєнного лихоліття 1941-45 років, зокрема Олегу Кошовому, уродженцю Прилук, про якого згадує в ряді віршів. Особливу увагу привертають ті місця, де ведеться мова про твори, з рядків яких віє ностальгією за дитинством та юністю, що пройшли серед природи рідного краю та знайшли своє відображення в поезії.
В аналізі творчості поетеси, пов’язаної з Прилуками, автор звертає увагу на роль мови в житті людини, а саме мови, якою говорять у рідному місті Любові Забашти, тому й звертається вона до читачів із закликом не засиджуватися в столиці, а приїжджати в Прилуки, де мова, «як вода-срібляниця», яку поетеса розцінює, як «дарунок від нені», «скарб, якому ніколи не скласти ціни».
Автор роботи ґрунтовно опрацював багато матеріалів із життя і творчості поетеси, спілкувався з членами її родини. Дослідження ілюстроване світлинами з родинного альбому поетеси, фотоархіву міської книгозбірні імені Любові Забашти, що робить його більш яскравим і привабливим.
Дослідник не оминув увагою і таку важливу тему, пов’язану зі спорудженням пам’ятників Великому Пророку в зарубіжних країнах під назвою «Кобзар крокує по планеті», до якої увійшли розповіді про оригінальні пам’ятники Тарасу Шевченку в країнах Центральної і Західної Європи, в Північній і Південній Америці, а також на Азіатському континенті (в КНР).
Наступними напрацюваннями Анатолія Риженка стали нариси «Україна в поезії Тараса Шевченка» та «Тарас Шевченко і видатні діячі польського визвольного руху».
Важливо відзначити, що автор дослідження «Україна в поезії Тараса Шевченка» зумів показати святу любов поета до рідної його серцю неньки України, до свого поневоленого кріпосниками народу та впевненість поета в світлому майбутньому «оновленої землі» без «врага-супостата».
У нарисі «Тарас Шевченко і видатні діячі польського визвольного руху» Анатолій Риженко висвітлив образ Тараса Шевченка, про якого Олесь Гончар зазначав: «Кожним своїм рядком, всією геніальною силою своєї нев’янучої поезії Шевченко живий для нашого часу. Великий гуманіст, співець свободи, поборник дружби й солідарності народів – таким він був, таким входить у свідомість сучасного людства наш безсмертний Кобзар».
Усе вищезазначене заслуговує на увагу та буде корисним учням, студентам, вчителям і всім, хто прагне духовного збагачення.

А тепер, шановні читачі, зверніть увагу на заяву Тетяни Фесенко з цього приводу: «Одна з робіт, яка претендувала на це звання, не відповідала Положенню про літературно-мистецьку премію «Квіт папороті» і була рекомендована журі на здобуття премії імені Дмитра Шкоропада «Рідний край».
Скажіть, будь ласка, чи можна віднести до краєзнавчих (про Прилуччину) робіт названі вище нариси автора ? Якщо перший нарис із великою натяжкою й можна віднести до краєзнавчих, то по змісту увагу читача спрямовано не на саму Прилуччину, а на творчість Любові Забашти, пов’язану з рідним краєм. Про решту перелічених нарисів і говорити нічого – який їх зв’язок із Прилуками? І коли ми запитали в автора, як він сам реагує на результати конкурсу, то у відповідь, із властивим йому гумором, почули відоме висловлювання Аркадія Райкіна:
Мягко говоря, слов нет;
Грубо говоря, сказать не решаюсь.
А від себе додамо
(майже за Шевченком):
Якби вони (члени журі) вчились так як треба,
То й мудрість би була своя.

І декілька слів про автора нарисів. Незважаючи на свій поважний вік, він продовжує брати активну участь у підготовці та проведенні різноманітних заходів, які проводять центральна міська бібліотека імені Любові Забашти, центральна районна бібліотека, літературно-мистецька вітальня «Перевесло», краєзнавче товариство та краєзнавчий музей ім. В.І. Маслова, організація ветеранів міста. Змістом його розлогих статей ось уже протягом кількох років зачитуються читачі газети «Град Прилуки».
А відносно конкурсу імені Дмитра Шкоропада додамо, що в автора є що подати й на цей конкурс: «Подорож у минуле», «Прилуччина в житті та творчості Тараса Шевченка», «Друга світова війна в поштових марках, конвертах, і картках» (експозиція і нарис до неї), численні статті, опубліковані в газеті «Град Прилуки» в 2014-2016 pоках. Ну, і можна додати нарис «Дочка голубого Удаю».
Отже, напрошується висновок: самозарозумілість Тетяни Фесенко й обмежений рівень духовності членів журі не дали їм змоги об’єктивно оцінити напрацювання автора вищеназваних нарисів, поданих на конкурс. Проте, на нашу думку, ще не пізно вибачитися перед автором нарисів, переглянути рішення журі конкурсу та надати йому звання лауреата.
Варто було б виділити кошти й надрукувати його праці, якими змогла б користуватися учнівська молодь і всі, хто прагне духовного збагачення. Це було б гідною підготовкою до відзначення 100-річного ювілею Любові Забашти в наступному 2018 році. Слід також зберегти на цей рік конкурс майстрів слова, а не живописців, скульпторів, фотохудожників і т. д., як це пропонує Тетяна Фесенко, а вже в подальшому влаштовувати конкурс і цих митців.
Що скажете на це, добродійко Тетяно Фесенко?

Христина Меркушина,
Олександр Пущенко,
Анастасія Мостовенко,
Олена Дмитренко,
Любов Соловей,
Іван Чечельницький,
Ігор Лещук,
Віталій Поздняков, Андрій Правдивець,
Ірина Загребельна