Вимочені коноплі виймали з води, полоскали, висушували на сонці й тіпали, позбавляючи волокна костриці. Спочатку жменю конопель ламали, оббивали об терницю або стовп, потім терли на терниці і знову тіпали. Жмені м’яли ще й ногами. До цієї справи залучалися й діти. Уже тоді виготовляли саморобне обладнання – «м’яло» – круглий драбинчастий рухомий барабан із ручкою, надітий на вкопаний стовпчик. 5-6 жмень витіпаних конопель намотували на стовпчик. Потім, обертаючи м’яло, перекручували коноплі, то в один, то в інший бік, виминаючи кострицю, чим прискорювався й полегшувався процес. Часто цю роботу робили й на вечорницях, виминаючи коноплі ногами. Вим’яті жмені волокон збирали у повісма. Одне повісмо мало 16 жмень.
Наступним етапом було микання – обробка волокон перед прядінням. У днище (вистругану дошку з пазом на потовщеному кінці) вставляли великий дерев’яний гребінь і, сівши на днище, насаджували на гребінь вим’яті волокна, а потім гребінкою розчісували кожну прядку волокна, надаючи їй одного напряму й остаточно позбавляючи залишків костриці.
Готові волокна зв’язували в мичку, кудель – пучок, готовий до прядіння. Чим тонше й довше волокно, тим вищої якості виходило полотно, яке використовували для одягу (натільні сорочки, хустки, верхній чоловічий і жіночий одяг тощо). Неякісні волокна йшли на ткання тканин для хатнього вжитку – скатертини, покривала, рушники, рядна. А з валу – конопляних вичісків і клоччя, пряли товсту пряжу найнижчого сорту, із якого виготовляли тканини господарського призначення – мішковину, рядна.
Готову до прядіння мичку накладали на гребінь і виготовляли пряжу вручну за допомогою веретена або більш удосконаленим способом – на прядці. Пряжа – це довга тонка нитка, із зсуканих коротких волокон (конопель, льону, вовни), яку одержують при прядінні. Пряжу виготовляли для основи та піткання.
Раніше для прядіння застосовувалося веретено відоме ще з часів неоліту. Мабуть, через те з ним пов’язано багато повір’їв. Ним випікали бородавки, вода, яку лили на веретено, вважалася «помічною». З другої половини XIX ст. веретено витіснила прядка, хоча на Прилуччині ним користувалися ще й на поч. XX ст. – сукали вовну, вал. Прядінням в основному займалися жінки. Дівчата інколи поєднували роботу й відпочинок, прядучи на вечорницях, досвітках, але, за стародавнім повір’ям, ніколи не займалися цим у п’ятницю.
За формою веретено являло собою конусоподібну дерев’яну паличку із загостреними кінцями та невеликим потовщенням у нижній частині. На гребінь накладали мичку, витягували декілька волокон, зсукували їх пальцями та прикріплювали нитку до веретена. Лівою рукою поступово, рівномірно витягували волокна з мички, а пальцями правої прокручували веретено, скручуючи таким чином пряжу. Веретено, по мірі збільшення довжини нитки спускається нижче й нижче, поки рука може дістати. Тоді нитку намотують на веретено й прядіння продовжують далі. Пряли волокно як рослинне так і вовну. Для надання ваги та підсилення обертання на нижній кінець веретена прикріплювали шиферне, глиняне або скляне кружальце – прясло. Найпростіша прядка, винайдена 600 років тому, покращила сукання ниток, прискорила й полегшила прядіння. Вертикальна прядка являє собою дерев’яний верстат для ручного прядіння, який приводиться в рух ножним приводом. В Україні застосовувалася в поміщицьких і селянських господарствах, особливе поширення набула в другій половині XIX століття. Вона складається зі стільчика на чотирьох ногах, на якому вертикально прикріплені два стовпчики. Між стовпчиками, у пазах, закріплене на журавлі (осі) велике колесо зі спицями. По верху переднього, коротшого стовпчика, вставлений сволочок, який скріплює обидва стовпчики. На виступі переднього кінця сволочка вставлений хлопчик, що досягає висоти заднього стовпчика. Веретено знаходиться між хлопчиком і рухомою подушкою заднього стовпчика. При допомозі дерев’яного гвинта, закрученого зверху стовпчика в подушку, регулюють натяг приводного шнура.
Веретено прядки складається з металевої трубки-стержня, на яку насаджено блок (коліщатко) і метелик – вилка з дев’ятьма або десятьма гачками для рівномірного вкладання зсуканих ниток на шашку (шпулю, котушку), вільно надіту на веретено.
Приведена в рух ногою, розміщена під стільчиком педаль, через собачку й журавель-ексцентрик обертає колесо, яке за допомогою перехресно надітого шнура (на колесо й блок веретена) крутить веретено.
Прядильниця, прив’язавши кінець нитки до шашки, починала прясти. Поступово витягнуті пальцями з мички волокна скручувалися в нитку, яка, пройшовши через стержень веретена, виходила з бокового отвору і через один із гачків метелика рівномірно намотувалася на шашку. Чим тонше й рівніше береться волокно, тим якісніша пряжа.
Готову пряжу із шашки перемотували на мотовило – палицю, довжиною до 2 м, в якої один кінець із ріжками, а другий – із перечкою. Намотували на нього двадцяток, у якому нараховувалось 20 пасом, або десяток – 10 пасом. Одне пасмо мало 30 ниток (нитка – одиниця міри, що означає довжину нитки при повному обведенні її кругом мотовила).
Далі пряжу знімали з мотовила й відбілювали золою в жлукті. Після просушування пряжі, її перемотували на витушці в клубки. Старалися не мотати вночі, бо біля хати буде мотатися нечистий. Витушка являла собою стільчик, на якому кріпився дерев’яний стояк зі стержнем, на який насаджувалися перехрещені бильця, довжиною до 2 м, з рухливими кониками на кінцях. Накладений на коники міток (40 пасом) або пів мітка пряжі мотали в клубки, натягуючи за допомогою кілочків, які переставляли на бильцях перед кониками.
Потім із клубків на снівниці снували основу, від якої залежала правильність розподілення ниток на верстаті на верхній і нижній ряди, а також довжина та ширина полотна. Снівниця складалася з двох рам, висотою до 1,8 м і шириною до 2,5 м, перехресно укріплених на осі. На кінцях хрестовин по всій висоті на відстані 10-15 см забиті дерев’яні чопи – била. Крутячи снівницю, закріплену між стелею й підлогою (долівкою), намотували нитки між билами знизу до верху, а потім навпаки. Нитки, намотані від била до била, називали губкою. Снували до 12 й більше губок. Чим більше губок, тим довше полотно. Давніші снівниці не крутилися, тому під час снування доводилося весь час ходити (снувати) самому (с. Дзюбівка).
Пізніше прядінням і ткацтвом зай- малися на спеціально устаткованих мануфактурах, фабриках. У 1809 році в Прилуках знаходився канатний завод, а в 1910 році, у Прилуцькому повіті було 26 мотузників і канатників, із них у Прилуках – 21 (у т.ч. 5 жінок). У 1927 році в Прилуках почала діяти суконна фабрика. У 1931 році фабрика, на якій працювало 180 чол., виготовила продукції на суму понад 1 млн. руб., яка частково йшла на експорт. У 1932 році випуск сукна становив 316 тис. м. Після проведення реконструкції й заміни дерев’яних верстатів, продуктивність виробництва зросла в декілька разів. Почав діяти бавовняний цех, обладнаний 59 механічними верстатами. Фабрика, на якій працювало 304 чол., виготовляла напівшерстяні ковдри й сукно. У 1938 р. суконна фабрика перейшла на виробництво лише сукна та вігоневих тканин, збільшивши випуск продукції з 400 до 900 тис. м на рік. Побудовано новий ткацький цех на 60 механічних верстатів, реконструйовано силову станцію на 250 к. с, придбано 2 чесальні агрегати. Після війни зруйновану фабрику відбудовано, налагоджено випуск шкарпеток, рукавиць, шарфів, вірьовок, на виробництві працювало 83 чол. У 1945 році споруджено нові корпуси фабрики, в яких розміщені цехи: ткацький (ручний і механічний), мотальний, прядильний, чесальний, в’язальний. Фабрика випускала бавовняні тканини, шкарпетки, рукавички, светри, хустки. Працювало 144 чол. У 1955 році ручне устаткування було замінене автоматичними ткацькими верстатами, на яких виробляли сукно та костюмну тканину, установлено 5 прядильних машин для виробництва бавовняної пряжі. Працювало 560 чол. У 1956-1958 роках фабрика стала прядильною та виготовляла лише пряжу, до 600 т. на рік. До 1985 року об’єм випуску продукції зріс до 1500 т. Фабрика містилася по вул. Драгоманова, №68 (нині Іванівська). На жаль, сьогодні вона вже не існує.
Далі буде…
З архівів
Прилуцького краєзнавчого музею
