Улітку 1918 року полк, у якому служив Самійленко, охороняв кордон від московських зайд, які здійснювали напади на територію Української Держави з метою її дестабілізації та грабунків населення.
Із книги Віктора Моренця «Земляки Миколи Міхновського в боротьбі за українську державність», виданої 2012 року, дізнаємося також, що в 1919 році Степан Самійленко був командиром кулеметного куреня 4 Запорозького полку. Брав участь у боях із більшовиками та махновцями під Синельниковим, Катеринославом і Павлоградом. Під час відступу до Румунії захворів на черевний тиф. У своїх спогадах писав, що «мав шість тифів».
У липні 1919 року, напередодні наступу на Київ, Самійленко повернувся до свого полку. Брав участь у запеклих боях із більшовиками за міста Проскурів та Вінницю. До осені того року становище українських вояків надзвичайно загострилося. З одного боку їх атакували білогвардійці, з іншого насувалася загроза наступу більшовиків. До всього цього, лютувала епідемія тифу. Ці обставини змусили їх шукати собі притулок у Польщі. Проте історія поразок українців у боротьбі за незалежність цим не вичерпалась.

ПРИТУЛОК У ПОЛЬЩІ

21 квітня 1920 року Петлюра укладає з поляками пакт про спільний напад на Україну проти більшовиків. Участь поляків у цій угоді мотивувалася прагненням створити між собою та Росією східноукраїнську буферну державу. Вони сподівалися, що з появою в Україні відновленої армії Петлюри їхній наступ дістане підтримку настроєного проти більшовиків селянства країни.
Спочатку все йшло добре, і 6 травня 1920 року союзницькі сили оволоділи Києвом. Однак очікувана підтримка не надійшла. Очевидно, особистого авторитету Петлюри виявилося недостатньо, аби подолати серед багатьох селян традиційну неприязнь до його союзників – польських «панів».
У червні 1920 року більшовики вдалися до контрнаступу, який зрештою привів до польсько-радянських мирних переговорів і розриву поляків із Петлюрою, якому на чолі східноукраїнської армії довелося інтернуватися на території, зайняті поляками.
У числі інтернованих був і наш земляк Степан Самійленко, обраний членом полкового суду в таборі інтернованих. У цей час він перебував на роботах у польській армії, став членом Української студентської громади у Варшаві.
У 1923 році, не маючи засобів для прожиття, Самійленко виїхав на роботу на Люблінщину, через що довелося знехтувати навчанням у Варшавському університеті. 16 липня 1924 року подав документи до Української господарської академії в Подебрадах, став студентом кооперативного відділу економічного факультету.
24 квітня 1959 року урядом УНР в екзині Степан Самійленко підвищений до рангу полковника й нагороджений Хрестом Симона Петлюри, а 25 лютого 1964 року – Військовим хрестом.

ЗАОЧНЕ ЗНАЙОМСТВО

Із 1959 року Степан Сергійович мешкав у США. Саме на роки його проживання в Сполучених Штатах Америки припадає моє заочне знайомство та переписка з ним. На той час я працював учителем історії у Валківській школі. Дізнавшись, що в село Боршну йдуть від нього листи до земляків, я наважився звернутися до них із проханням покласти до їхнього листа Самійленку в американське місто Клівленд коротку записку з пропозицією започаткувати і мою переписку з ним. Він погодився, і я листувався з ним і після перебазування до Прилук, свого рідного міста.
Звісно, в той час іще не можна було відверто висловлюватись і писати про події, які зазначені вище. Ми обмінювалися лише відомостями, що стосувалися подій на культурному «фронті»: про колекціонування поштових марок, про те, як у США американці українського походження шанують творчість і бережуть пам’ять про Тараса Шевченка, про відкриття пам’ятника Великому Кобзареві у столиці США Вашингтоні в 1964 році.
У своїх листах Степан Самійленко згадував також роки свого навчання в Прилуках. Надіслав мені світлину з 1912 року, на якій він в українському національному одязі – учень Прилуцької чоловічої гімназії, а також фото, де він уже сидить на своїй новій «леваді» в Клівленді.
Згодом Степан Сергійович надіслав мені також світлину, виконану його онуком. На ній зображена могила трагічно загиблого президента США Джона Ф. Кеннеді.
Про життєвий і бойовий шлях інших старшин і козаків Української Народної Республіки, також вихідців із Прилуччини, читачі зможуть дізнатися з вищезгаданої книги Віктора Моренця.

Анатолій Риженко