– Сергію, як давно Ви працюєте на радіо «Планета?
– Перший робочий досвід у Прилуках був з 2005 по 2007 рік, але стало затісно у форматі новин. Тому вирішив спробувати себе в чомусь іншому. Та пізніше якось випадково зустрівся з тодішнім керівником радіостанції, і мені запропонували повернутися на місце ведучого програм. Скажу чесно, я довго не вагався, бо це те, що я люблю, що вмію і що, думаю, в мене досить непогано виходить. І от із 2012 року й по цей день я тут.
– Хто Ви взагалі за професією? Як радіо з’явилося у вашому житті?
– Насправді, випадково. Після закінчення університету їхав з Криму на батьківщину з метою влаштуватися на роботу, можливо, навіть за фахом – вчителем української мови та літератури чи психологом. Але по правді, школа мене не дуже приваблювала. Звісно, пробував себе на педагогічній ниві. Усе ніби круто, діти сприймають тебе «на ура». Та все ж, це якось не моє. Тому я ціленаправлено їхав до Чернігова, хотів себе спробувати на радіокомпанії «Національна». А тут саме проїздом був у родичів у Прилуках. Вони й запропонували сходити на місцеві радіокомпанії. Ну в Чернігів то завжди встигну. І от я зовсім випадково опинився тут, мене прослухали і назначили на посаду диктора новин. І я погодився.
– За що саме Ви відповідаєте?
–Зараз на мені матеріально-технічне забезпечення, я є менеджером з реклами по всіх чотирьох радіостанціях та людиною, яка безпосередньо причетна до ефіру як ведучий.
– Чи легко давалася робота на радіо (від початку й зараз)?
– Можу сказати так: перші спроби як медійника в мене були ще в Криму, де я був репортером на одній із регіональних телекомпаній. Звісно, я на тому всьому вчився, але якось усе відразу вдавалося. А коли вже приїхав у Прилуки, то єдиним складнуватим моментом було те, що коли ти репортер і працюєш на камеру, то це зручно, бо за нею обов’язково стоїть людина. І якщо ти щось не те сказав, то вона відразу про це повідомить. Є можливість і перезняти запис. А головне, ти розумієш, куди подіти свій погляд, і що хтось тебе сприймає. А тут, коли перед тобою лише комп’ютер, пульт, мікрофон і все… і ти не бачиш своїх слухачів, не бачиш їхніх реакцій, не розумієш «зайшло» чи ні те, що ти розповідаєш – от тоді й виникає певне хвилювання.
– Яке воно життя радіоведучого поза ефіром? Мабуть, у житті Вас важко переговорити.
– Ну що гріха таїти, поговорити я люблю. Ось це – дійсно моє. А якщо є така можливість, то чому б і ні. Але взагалі-то про це треба питати не в мене. Якщо судити по моїх друзях, знайомих, по родині, то… так, це не просто. Загалом не можу сказати, що я мовчазний, хоча як і в усіх бувають моменти, коли просто не хочеться говорити. Але батьки, наприклад, розповідали, що в дитинстві я був скромним, слухняним, а от потім усе пішло якось не так. Звідки це взялося – хтозна.
– Без курйозів не буває. Що цікавого траплялося під час ефірів, а може під час підготовки до них? Які випадки можете пригадати?
– Чи були курйози? Ну, як говорять, «Хто в армії служив (хто в гуртожитку не жив), той у цирку не сміється». Мабуть, те ж саме можна сказати й про медійників, бо прямий ефір – це така річ, коли в тебе, по великому рахунку, немає права на помилку. Хоча й без того не буває. Всі ми люди. Непередбачувані ситуації трапляються під час парних ефірів, але не часто.
Проте найяскравіший момент пригадується з часів, коли ще працював на новинах. Сам текст новин зазвичай роздруковується на аркуші А4. І от я читаю новини, а колеги поруч так дуркували, що підпалили цей аркуш. Ну довелося тоді вже з голови щось додавати й завершувати випуск. Добре, що попередньо все було перечитане і я знав, про що там загалом ішлося. Але на моє слушне запитання: «То навіщо було аж так дуркувати?» колеги відповіли: «Ну ти ж маєш уміти викручуватися з різних ситуацій. Потрібні «горящі» новини». А загалом, нічого такого надзвичайного не траплялося. Мабуть, досить маленька все ж у нас орієнтація. Є що згадати – немає що розповісти.
– А самі Ви слухаєте «своє» радіо?
– Буду відвертим – ні. Ну, власне, чому я можу навчитися на своїй радіостанції? – Та нічому. Я надаю перевагу іншим радіостанціям. Знаходжусь удома,чи їду кудись в авто – включаю програвач і слухаю. Бо треба ж десь брати для себе музичне наповнення. На велику радіостанцію частіше приходять виконавці, музичні новинки з’являються в основному там, а вже згодом і до нас доходять. То цікаво хоча б орієнтуватися – ага, а такої пісні в нас немає. І робиш поміточку – треба таке в наш ефір. Також часто слухаю як подається матеріал ведучими великих мережевих Київських радіостанцій, порівнюю себе з ними, не без того, чи дотягую до їх рівня, чи ні. Завжди намагаюся взяти для себе щось нове та цікаве.
– І наостанок, хотілося б дізнатися, а що ж означає для Вас радіо? Це робота чи поклик душі?
– Це – хобі, можливо навіть дещо більше, бо за роботу, правду кажучи, так не платять. На хобі ти витрачаєш свій вільний час, а тут у будь-який момент може прийти в голову якась ідея і треба терміново щось занотувати, щось зробити. Я цим живу. Щоб працювати на радіо треба дійсно ним жити, робити якісно, щоб твоя робота, в першу чергу, подобалася слухачам. А це все, звісно ж, і оплачуватися повинно достойно.
Але найбільше боюся того моменту, коли одного ранку прокинуся з відчуттям «Фух, треба вставати.., знову йти на роботу.., не хочеться…». Ось це страшно. То, мабуть, вже не перший дзвіночок, то край. І саме в той момент треба йти й писати заяву на звільнення, бо з таким підходом працювати не можна. Головним показником для мене є те, що слухач не перемкнув радіостанцію під час ефіру. А значить, ми потрібні й робимо все правильно.
Справді, будь-яку роботу треба виконувати на належному рівні. Коли робиш це з душею, то відразу видно реакцію оточуючих. Люди мають різне ставлення до життя, у кожного свій настрій, свої думки. І радіо часто стає в нагоді – когось розрадить, когось навпаки наштовхне на серйозні думки. Радіо часто використовується для допомоги людям, для залучення їх до надзвичайно важливих дискусій, що впливають на їхнє життя. Не слід забувати: саме за допомогою радіо можна рятувати життя людей під час природних чи техногенних катастроф. Радіо – це оперативний майданчик, що дає можливість журналістам повідомляти про важливі події та розповідати історії, які повчають і надихають. Воно досі популярне, необхідне та цікаве.
А наостанок хочеться ще раз привітати радіокомпанію «Планета», усіх, хто причетний до її роботи, з 15-річчям та побажати не втрачати натхнення, оптимізму. Вдячних вам слухачів та розширення мереж.
Мар’яна Гибенко
