– Можливо, це дивно прозвучить, але до певного моменту в житті особливої любові до України я не відчував. Увесь час з’являлися думки, як і в багатьох наших співвітчизників, кудись виїхати, шукати кращої долі. А потім в країні почали відбуватися жахливі речі, зібрався Майдан і всередині щось перемкнулося. На той момент дружини в мене вже не було, донька виросла й жила своїм життям. Тож з’явилося бажання також поїхати в столицю, приєднатися до людей на Майдані, які виступили проти недолугої влади. На жаль, тоді були постійні відрядження, роботу не міг покинути, тому за подіями в країні лише спостерігав збоку.
У квітні 2014 року робота моя нарешті закінчилася, а в країні, натомість, розпочалася війна, офіційно не проголошена, але абсолютно реальна. І як законослухняний громадянин із душею патріота я пішов до військкомату – залишив свої дані, про всяк випадок. Мені відразу ж запропонували пройти медичну комісію. Буквально за два дні всі довідки доклав у свою справу та з чистою совістю поїхав додому.
– І як скоро Ви знадобилися країні? Коли Вас викликали у військкомат?
– Не повірите… Уже за тиждень зателефонували та сказали з’явитися з речами. Увесь цей час я рідним нічого не говорив, боявся, що відмовляти стануть. Лише в останній вечір, коли сумку збирав, то зізнався. Мама, звісно, плакала, ображалася, та куди діватися – відпустила. Я ж ні однієї хвилини не сумнівався в тому, що треба виконати свій обов’язок громадянина України – захищати рідну землю від ворога, хоча в цей час мені вже було 45 років.
– Де проходила служба?
– За розподілом разом із хлопцями потрапив у 41-й Чернігівський батальйон територіальної оборони. Спочатку ми проходили навчання та підготовку в Навчальному центрі «Десна». Потім нас направили в Донецьку область у зону АТО. Це були різні населені пункти, в основному села. Але також були в містах Сватове, Артемівськ, Дебальцеве. Я був зв’язківцем. Місцеві мешканці ставилися до нас дуже доброзичливо, у всьому допомагали. Величезним був волонтерський рух – нам привозили дуже багато матеріальної допомоги, речей, продуктів, військового спорядження. У Дебальцевому пробув до осені 2014 року. Потім на місяць на ротацію додому. Після ротації потрапив в інший населений пункт – с. Староігнатівка Волноваського району, де і прослужив наступні пів року. Так, у червні 2015 року мене демобілізували.
– Як вплинула на Вас ця війна?
– Звісно, безслідно нічого не проходить. На лінії оборони було дуже тривожно та небезпечно. Напівзруйновані будівлі навколо, розбиті шибки у вікнах, постійні обстріли будь-кого зведуть із розуму. Але, дякувати Богу, я повернувся живим і здоровим додому. Після служби пройшов невелику реабілітацію в санаторії в Сергіївці Одеської області. Психолог відзначила, що я маю доволі стабільну психіку, тож особливого нагляду не потребую. Деякий час війна ще снилася, але й це минулося.
– Багато вояків, які повертаються із зони АТО, втрачають інтерес до життя, починають пиячити. Як склалося Ваше життя після війни?
– На щастя, мене такі проблеми не зачепили. Життєві негаразди пляшкою не вирішуються. Повернувшись додому, я зрозумів одну дуже важливу річ: тільки ми, українці, на своїй рідній землі самі зможемо навести лад. То чого нам їздити по світу в пошуках кращої долі, шукати заробітку в інших країнах чи працювати нелегально, таксуючи або перевозячи товар через кордон?
Чоловік однієї з моїх сестер саме працював у ТОВ «Агрікор Холдинг» і запропонував мені прийти до них охоронцем. Довго не думав і погодився. Два роки працював я охоронцем. За цей час з’явилася друга дружина, сімейні витрати зросли (сміється – авт.), і з’явилася можливість дещо змінити напрямок роботи. Так я став водієм невеликого «газончика». Перевожу зерно зі складів, розвожу людям паї, на поле – хімікати тощо. Роботи вистачає, і вона не найпростіша. Головне – хочеться працювати на користь людям і країні.
– Що б Ви хотіли сказати молодим людям, які розпочинають своє самостійне життя?
– Так, патріотизм не тільки в тому, щоб виступати на мітингах, ходити у вишиванках. Не словами, а діями треба показувати свою любов до Вітчизни, свій патріотизм. Піти служити в армію, захищати рідну землю від ворогів. Можливо, створити свою справу. А головне – працювати чесно та відповідально. Тоді Україна дійсно зміниться.
Мар’яна Гибенко
