Майданівці протягом восьми годин тримали атаку «беркутівців» та вояків внутрішніх справ, які наступали з чотирьох сторін. Тоді, при 12-градусному морозі, одним із Героїв дня став простий машиніст потяга метро. За наказом влади було закрито найближчі до Майдану станції. А цей машиніст, ризикуючи втратити роботу, закликав людей рухатися на Майдан і пояснював, де краще вийти, щоб швидше дістатися на допомогу людям. А рано-вранці таксисти безкоштовно підвозили киян на оборону Майдану. Туди люди вийшли на мирний протест проти режиму Януковича.
16 січня 2014 року В. Янукович і депутати Верховної Ради від Партії регіонів та Комуністичної партії перекреслили права та свободи громадян України та прийняли диктаторські закони. Одним із таких законів було скасування відповідальності з тих, хто був причетний до побиття студентів 30 листопада 2013 року. Але вже наступного дня українці вийшли на вулиці в знак протесту проти цих законів. Голови прикривали хто чим міг – касками, каструлями, друшляками, сковорідками.
19.01. День Водохреща. З 19 по 22 січня біля стадіону «Динамо» ім. Лобановського відбулися сутички між мітингувальниками та «беркутівцями». Було багато поранених і скалічених людей, і перші загиблі. Загинув Михайло Жизневський із Білорусії, Сергій Нігоян із Дніпра. У людей стріляли й поливали їх холодною водою…
22.01. День Соборності. На Майдані людей було «море» – сотні тисяч людей, і всі були обурені наявністю жертв, вони скандували:
Владу геть! Україна – це Європа!
Разом ми сила, разом і до кінця!
18.02.-20.02.2014 року Уряд Януковича влаштував криваве побоїще на розі Кріпосного провулку та вулиці Грушевського. Біля Будинку офіцерів вкотре проходив мирний мітинг. Вимоги мітингувальників були такі: покарати тих, хто побив студентів 30.11.2013 року; відставка Уряду; покарання винних («Беркут», внутрішні війська, «тітушки») у появі жертв біля стадіону «Динамо» в Маріїнському парку (19.01 – 22.01). З Маріїнського парку розпочалися провокації зі сторони «беркута» і «тітушок». Самооборона Майдану утримувала натиск, мітинг продовжувався, але сили були нерівні, почалися постріли з боку «Беркута», з’явилися перші жертви. Люди почали розбирати бруківку, розбивати її та підносити до самооборони Майдану, які стояли в Маріїнському парку. «Беркутівці» безжалісно розстрілювали людей. Мітингувальники почали відходити, тікати, але їх наздоганяли. Тих, хто не міг утекти, добивали, а точніше вбивали. Спочатку швидка ще відвозила поранених, а потім усі під’їзди були заблоковані. Майдан починався як мирний протест, а закінчилося все кривавим розстрілом.
Самоорганізація Майдану була на найвищому рівні: прибирання снігу, приготування їжі, по черзі носили воду, рубали дрова, робили й охороняли барикади. Люди вистояли проти «Беркута» та внутрішніх військ. Ми вільні люди. І показали всім, що ми нація.
Жителі нашого міста та району також їздили підтримувати мітингувальників. А деяким із них довелося особисто пережити криваві події на Майдані.
Майдан почався не в Києві. Він почався задовго до Києва – в кожній сім’ї, у голові кожної людини, кожного українця, бо те беззаконня, яке панувало в нашій державі, реально дістало людей. Корупція, безчинство влади, соціальна несправедливість… Поштовхом до таких масштабних протестів у Києві стало саме побиття студентів. Люди вийшли на Майдан за краще майбутнє своїх дітей, онуків, за кращу долю всієї України.
На Майдані збиралися сотні тисяч людей різного віку. Їх не лякав ні холод, ні мороз. Не злякало навіть те, що Майдан неодноразово хотіли зачистити. Люди вистояли проти «Беркута» і злочинної влади.
Коли над Майданом і вдень, і вночі в скрутну годину лунав Гімн України, то в очах людей з’являлися сльози. Це говорило про те, що їм не байдужа доля нашої держави.
Коли ж організовані колони з тисячі людей ішли до Генеральної прокуратури чи до Міністерства внутрішніх справ, то до мітингувальників ніхто не виходив. Ні Пшонка, ні Захарченко, ані їхні замісники. Нікому було відповісти на вимоги майданівців – чому не покарано відповідальних за побиття студентів, чому не ведеться боротьба з корупцією, звільнення політв’язнів… Усі ми знаємо, що на адміністративних будівлях повинен майоріти Прапор України. На Генеральній прокуратурі чомусь його не було. Уже пізніше, після Революції Гідності, всі побачили, що в кабінеті генерального прокурора Пшонки висіли Герб та Прапор Росії, були там і мощі святих, хоча за правилами їх треба зберігати в храмі. Пшонка уявляв себе на полотнах картин у ролі Цезаря, а свою дружину бачив царицею. Він – такий собі цар в Україні, а наші діти та онуки – раби.
Вражало те, що коли затримували активістів Майдану, то суд за лічені години виносив їм вирок, а от суди над чиновниками-корупціонерами так швидко не проходили. Треба додержуватися процедури. Ми не проти закону, але він повинен бути один для всіх. А в нас чомусь усе навпаки. Для раба Божого закон один, а для чиновника-корупціонера – зовсім інший – процедура. А в чому ж зміст цієї процедури? У тому, щоб чиновник встиг упакувати свої чемодани, дістати золотий запас із банку, замовити квиток на літак, номер в готелі й утекти на Мальдіви чи Канари, а по-простому просто «злиняти»?
Іще розповім один епізод. Було це 18 лютого, коли ми йшли ходою по Інститутській (Кріпосному провулку) до Маріїнського парку. Були там люди різного віку, деякі жінки похилого віку йшли з іконками й молилися за Україну. З однією жіночкою років 80-ти мені вдалося поспілкуватися. Спитав: «А вам не тяжко йти?» Каже: «Ні». Тоді на моє запитання, а що ж її привело на Майдан, відповіла, що сама вона киянка, все життя пропрацювала на заводі «Арсенал», була активісткою, має грамоти, медалі, але за них прожити не можна, а хочеться, щоб онуки мали краще життя, ніж прожила вона.
Про життя та події Майдану можна довго розповідати. Коли розпочалася бійня, розстріли людей в Маріїнському парку, Кріпосному провулку, то тріщало все, що потрапляло під руку «беркутівців», не тільки ікони, а й голови мітингувальників, не дивлячись на їхній вік і стать.
Мене часто запитують, іноді навіть з іронією, а що дав Майдан. А я відповідав і відповідаю, що Майдан показав, хто нами керував – це корумпована злочинна влада, яка грабувала народ України, яка розстрілювала та вбивала людей. Майдан показав, хто на місцях, у тому числі й у наших Прилуках, підтримував злочинну владу, посилаючи людей на Антимайдан, підтримуючи корупцію, хабарництво та незаконні дії влади. Майдан показав героїзм наших людей. Він згуртував нас іще більше й розворушив корумповане корупційне гніздо. Одні корупціонери втекли, інші лишились, вдягли вишиванки, а деякі і вишиванок не вдягали, і продовжують грабувати нашу з вами державу Україну.
Майдан почався мирним, а влада зробила його кривавим. Але цього б не сталося, коли б ми не були байдужі, лицемірні, вичікували чогось. В Україні нас мільйони, а на Майдан вийшли сотні тисяч. Майдан був у меншості, але він переміг. Зміни будуть тільки тоді, коли люди зрозуміють, що все залежить від нас самих, а наша байдужість іде на користь корупціонерам та злочинній владі.
Але що робити? Я переконаний, потрібно виховувати патріотичну націю. І починати треба з сім’ї, дитячого садочка, школи, інших учбових закладів і т.д. Треба виховувати підростаюче покоління, бо патріотично виховану націю ніколи ніхто не здолає.
На керівних посадах усіх рівнів повинні бути патріоти, професіонали, які знають свою справу, люблять свою державу, поважають свій народ і ніколи його не зрадять. Та й обирати керівників повинні люди – громада, колектив, а не призначати за наказом чиновників.
Усі ми, хто живе в Україні, в першу чергу, повинні знати її мову, культуру, традиції, поважати людей, що тут живуть, знати історію держави. І тоді ми не матимемо того, що маємо зараз. Не буде анексованого Криму, окупованого Донбасу, «Беркут» та міліція-поліція не стрілятиме у своїх же людей, бо вони повинні захищати Україну від ворога, а людей – від злочинців.
Треба не бути байдужими спостерігачами типу «моя хата скраю». Байдужість – на користь ворогу, колаборантам, п’ятій колоні… Тільки разом ми – сила. Без нас в Україні ніхто наших проблем не вирішить. Та є ще в нас і диванні стратеги – «псевдогерої». Учора вони плакали, обурювалися, а сьогодні вже перемивають кістки героям Майдану, воїнам АТО. Вони планують стратегію виходячи з того, яка влада прийде – яку шапку одягнути та якого кольору. Якщо ми живемо в Україні, то повинні всіма силами підтримувати її, не бути байдужими до її долі. Бо доля України – це наша з вами доля!
На Майдані загинула Небесна Сотня. У даний час на Сході держави йде війна, гинуть наші воїни. Що можна сказати про Героїв Небесної Сотні, про воїнів АТО? Словами не передати, вони сказали все своїм героїчним подвигом, віддавши найдорожче – своє життя – заради кращого майбутнього нашої держави.
Заспокоїти біль матері, підтримати близьких ми можемо тільки не забуваючи та пам’ятаючи загиблих героїв, а також героїв, які в даний час захищають нашу державу.
Україна – це наша держава,
Україна – це наш народ,
Україна – це наша земля,
Україна – це наша Батьківщина,
Україна – це наш дім.
І нічого колаборантам, зрадникам, п’ятій колоні та Путіну каламутити воду в нашій хаті. Україна стане могутньою, процвітаючою державою.
Слава Україні!
Героям Слава!
P.S. Ми повинні низько вклонитися перед Героями Небесної Сотні, Героями України — воїнами АТО, а також вклонитися їхнім батькам, родинам за їх синів, дітей, чоловіків. Насамперед в родині виховуються герої – патріоти своєї землі, свого народу, своєї держави, герої, які протягом багатьох століть боролися за Незалежність України. На знак поваги до батьків на Центральній площі нашого міста повинен стояти пам’ятник – символ сім’ї, присвячений родині, батьку, матері, дідусю, бабусі, сестрі, брату – символ, який об’єдную людей різних поколінь. Для кожної людини найдорожче – це сім’я, родина, а звідси й продовження роду, звичаїв, традицій свого народу. Вони об’єднують і згуртовують людей, несуть добро в серця та душі.
З повагою Г. Дорошенко
