Дізнавшись про початок повномасштабного вторгнення росії на територію нашої держави, просто не зміг стояти осторонь, бо розумів, що там, на передовій, він буде корисніший, ніж удома. Уже 26 лютого Олег вступив до лав територіальної оборони Збройних Сил України. На сьогодні Олег Комишов – єдиний лікар-хірург в Чернігівській області, який добровольцем пішов на війну. Як говорить дружина Олега, відмовляти його не було сенсу, єдиним її завданням на той час було просто підтримати коханого в його рішенні.
Спочатку з бригадою медиків Олег Комишов потрапив на кордон із Білорусією, пізніше їхній батальйон передислокували на Схід України, в Донецьку область, де вони перебувають і сьогодні. Наразі Олег працює хірургом у стабілізаційному центрі. Це не якийсь там звичайний медичний пункт чи військовий госпіталь. Стабілізаційний пункт скидається на тиху оазу, за стінами якої бушує ураган бою, адже Схід України перетворився на місця найзапекліших боїв на лінії фронту російсько-української війни. Завдання медиків тут – швидко зорієнтуватися та швидко стабілізувати стан пораненого, привезеного прямо з поля бою. Стабілізувати дихання, крововтрату, тиск, пульс. Це по-перше. Далі – відправити на наступні етапи евакуації, там де в більш спокійних умовах йому зможуть надати високоспеціалізовану допомогу. Також треба правильно відсортувати пацієнтів: легкий, середній або важкий, це те, що медики мають зробити саме в стабілізаційному центрі. Найголовніше – це скоротити перебування пацієнта, щоб середнє перебування 300-го (пораненого) там було мінімальним і доставити його до шпиталю. Хоча до нього іноді доводиться прориватися крізь ворожий вогонь. Так, військові медики, як і самі армійці, теж перебувають під постійними обстрілами.
Загалом завдання військового медика – надати вже вторинну допомогу. Первинна допомога – це коли поранений сам собі накладає турнікет. Але потрапляють до рук хірургів наші військові в різних станах. Не раз їм доводилося просто таки витягувати хлопців із того світу. А вже далі на кожного воїна чекає евакуація до госпіталю, де він прой- де подальший курс лікування.
Як розповіла дружина Олега з його слів, донедавна в їхньому стабілізаційному центрі було два хірурги (включно з ним самим), три анестезіологи та й усе. Наразі ж ситуація ускладнилася ще більше, адже лікарі залишилися лише вдвох. Отож, непросто їм доводиться, але й це не привід опускати руки. Адже вони, медики, цілодобово потрібні нашим захисникам.
Серед пам’ятних моментів тепер уже військовий хірург Олег Комишов згадує ситуацію на початку цього року з молодим військовослужбовцем (1994 р.н.), в тілі якого застряла граната, яка не розірвалася. До стабілізаційного центру вояка доправили в доволі складному стані. Олег та його напарник швидко надали пораненому першу медичну допомогу, стабілізували його стан і відправили до найближчого шпиталю. Уже пізніше про долю цього хлопця повідомляла в ЗМІ заступниця міністра оборони України Ганна Маляр. Отож, уже в шпиталі військові лікарі провели операцію з видалення з тіла військовослужбовця гранати ВОГ, яка не розірвалася. Її було видалено у присутності двох саперів, які страхували безпеку медичного персоналу. Операцію провів Андрій Верба, один із найдосвідченіших хірургів ЗСУ, без електрокоагуляції, оскільки граната могла детонувати в будь-який момент. Потім пораненого військового відправили на відновлення й реабілітацію.
Постійна робота без часу на сон і відпочинок, жахливі картини поранених, обмаль часу на прийняття найважливішого рішення для їх порятунку – усе це для Олега стало такою буденністю. А вдома, в Прилуках, на нього чекає дружина. І як справжня жінка вона підтримує свого чоловіка навіть у тилу. Як тільки з’являється можливість передати на передову посилку, вона відразу ж починає збирати найнеобхідніше. І це не продукти харчування (їх удосталь доставляють у всі точки фронту волонтерські бригади). Просить хірург Олег щоразу змінну білизну, футболки, шкарпетки для поранених військових, адже після надання необхідної первинної медичної допомоги, військовослужбовця ЗСУ переодягають у чистий одяг, бо його форма закривавлена та брудна.
«Ладанські дівчатка-швеї буквально за два дні нашили натільної білизни, штанів. Чимало людей, я навіть усіх і не знаю, відгукнулися й переказували гроші на картковий рахунок. За ці кошти ми також купили спідню білизну для вояків, які перебувають на нульових позиціях, хірургічні ножиці та рулони одноразових простирадл для ліжок. Крім того, до збору посилки долучилися і лікарі Прилуцької дитячої лікарні та головний лікар Центральної міської лікарні Яна Погоріла, які передали на потреби стабілізаційного пункту різноманітні медикаменти», – згадує Алла.
Так, війна – це бруд і кров. Бійці часто потрапляють до медиків, укриті товстим шаром бруду. Тож, у процесі надання медичної допомоги, лікарі ще й змивають із поранених грязюку та бруд боїв. І, на жаль, допомогти нашим лікарям-хірургам нікому, за відсутності інших медиків, абсолютно все доводиться робити їм удвох.
Водночас, варто сказати, що медики на фронті – це не просто спеціалісти, які роблять свою роботу й рятують життя військовим, це і люди, які підтримують поранених бійців у їхній боротьбі за життя. Вони надають їм не просто руку підтримки. Це рука надії. Надії на життя. Надії на майбутнє… на світле та щасливе майбутнє в нашій вільній Україні.
Хочеться, щоб кожного військового, медика чи армійця, дочекалися вдома рідні та близькі люди – дружини, діти, батьки. До речі, брат Олега Анатолій також захищає нашу країну – він служить у лавах ЗСУ й так само перебуває нині на Донецькому напрямку. Тож їхні батьки можуть пишатися своїми синами. Вони виховали гарних людей, професіоналів своєї справи та патріотів України.
Перемога обов’язково буде за нами, адже допоки тил і фронт єдині – Україна непереможна.
Мар’яна Гибенко
