Далі з розмови з самим Павлом:
– Хто Ви за освітою, що закінчували? І як так сталося, що Ви поїхали працювати в Дубаї?
– За освітою я інженер електронних приладів та пристроїв. Закінчив факультет електроніки в КПІ у 2009 році. Кілька років після закінчення університету працював системним адміністратором у різних компаніях Києва та Санкт-Петербурга, але завжди прагнув повернутися у свою галузь. Шукав роботу, ходив на курси вивчення мов програмування, займався самоосвітою. Раптово натрапив в Інтернеті на вакансію мого теперішнього працедавця і вирішив спробувати. Пройшов співбесіду по Скайпу й отримав пропозицію на працевлаштування. Дубай, як такий, для мене не був самоціллю.
– Як давно Ви там?
– З початку 2015 року.
– Чим же саме займаєтеся? Що входить у коло Ваших обов’язків? Розкажіть трошки про свою роботу.

Я інженер вбудованих систем. Наша компанія виготовляє системи керування готельними номерами, включаючи керування освітленням, вентиляцією та кондиціонуванням. Особисто я займаюся інтеграцією нашої системи з продуктами сторонніх виробників, а саме датчиками руху, температури, освітлення, відкриття дверей, вимикачами тощо. Хорошим прикладом застосування такої інтеграції є інтеграція з дверним замком по безпровідному протоколу комунікації. У момент, коли гість готелю відкриває двері, наша система отримує відповідний сигнал від дверного замка і вмикає освітлення в готельному номері. Таким чином гість, часто втомлений після подорожі, не має необхідності шукати вмикач світла в неосвітленій і незнайомій йому кімнаті й почувається набагато комфортніше.
– Якщо не секрет, українці користуються послугами Вашої компанії?
Наразі в нашої компанії немає жодного проекту в Україні. Але ми співпрацюємо з багатьма готельними мережами в різних регіонах світу. Тому все залежить від того, наскільки жвавим буде готельний бізнес у нашій країні. Думаю, що в Україні є туристичний потенціал, який треба освоювати. Буде туризм – будуть будуватись нові готелі, буде ринок для продукту нашої компанії.
– Кажуть, що коли приїздиш за кордон, то дуже важко, бо не знаєш мови. Як у Вас було з цим питанням, чи досконало знаєте мову країни, де проживаєте?
– Спочатку було важко зрозуміти ту англійську мову, на якій тут розмовляють представники різних національностей. Справа в тому, що для переважної більшості в Еміратах англійська мова не є рідною. Помножте це на різноманіття акцентів із різних куточків світу й отримаєте такий собі вінегрет англійської мови, де граматика та вимова втрачають значення. Мовою я володію доволі впевнено. Незначні труднощі виникають лише в спілкуванні з носіями, як то американцями чи англійцями.
– Чого Вам бракує за кордоном, того, що, можливо, є в Україні?
– Бракує зміни сезонів. Бракує природи, так як тут одна пустеля. Також особливості дорожньої інфраструктури в Дубаї та місцевий клімат не дозволяють вільно пересуватися велосипедом. Є деякі обмеження на поводження в публічних місцях, наприклад, не можна цілуватися. Застосовуються суттєво жорсткіші обмеження під час Рамадану: на вулиці не можна їсти чи пити у денний час.
– Чим тамтешнє населення відрізняється від українського?
– 85% населення в ОАЕ – це експатріанти. У мене не було багато можливостей спілкуватися з представниками корінного місцевого населення, окрім тих випадків, коли необхідно вирішити якесь питання в адміністративній установі. Деякі мої знайомі кажуть, що жителі Еміратів, також як і араби в цілому, схожі на українців у відношенні до традицій і сім’ї. Я не маю власної думки на цей випадок.
– Як араби ставляться до туристів та заробітчан?
– Думаю, що місцеві араби розуміють, що експатріанти роблять свій істотний внесок у багатство їх країни. Присутня взаємоповага.
– Житло, як його не зачепити. Як справи з ним і чи реально його купити?
– Усі мої знайомі орендують житло в Дубаї. Мало хто має плани залишатися тут на строк більший, ніж кілька років, а вкладати у власне житло без довгострокових планів на майбутнє немає сенсу. Щодо оренди, то вона тут має свою специфіку. Для оренди треба укладати контракт строком на рік із оплатою в один, два чи чотири рази на рік. Оренда квартири типу студія коштує від 40 до 80 тисяч дірхамів (це приблизно від 10 до 20 тисяч євро) на рік у залежності від району. Дехто знімає житло в сусідньому еміраті Шарджі, де ціни дещо нижчі, і кожного дня їздить на роботу в Дубаї.
– А як із любовними справами? Чи важко знайти дівчину за кордоном?
– Не важко. Думаю, кожний може знайти те, що шукає. Але, знову ж таки, треба враховувати, що абсолютна більшість людей тут знаходиться тимчасово. Для когось це перешкода, для когось – ні.
– У Дубаї багато українців? Можливо вони живуть у спеціальних районах, розкажіть про це?
– Українців багато. Іноді можна почути українську мову навіть у метро. У Facebook є група української громади в Еміратах. Вони часто проводять різні заходи разом, святкують різні події. Живуть у різних районах, переважно популярних серед інших європейців. Ті, кого компанія роботодавець забезпечує житлом, живуть у гуртожитках. Сімейні намагаються знайти більше житло й тому вимушені шукати пропозиції в більш віддалених районах.
– Що з національної кухні Вам подобається? Чи сумуєте за українськими стравами?
– Національна кухня не є дуже різноманітною. Але в місцевих ресторанах представлені практично всі кухні світу. Особисто мені подобається хумус. Також люблю фініки. Я вже два роки як став вегетаріанцем. У цьому році планую стати веганом. А це важко поєднати з традиційними українськими стравами.
– Робота роботою, але й відпочивати треба. Які види розваг полюбляєте? Чи траплялися пригоди?
– Я віддаю багато часу спорту. Захоплююся тріатлоном: плаваю, їжджу на велосипеді, бігаю. Люблю проводити час із друзями. Насправді, розваг досить багато, на будь-який смак: кіно, ресторани, аквапарки, прогулянки на човнах, тематичні парки, навіть катання на ковзанах чи лижах. Одного разу їздив із друзями в гори Оману. Була трошки ризикова подорож, враховуючи, що шлях проходив через гірську дорогу й треба було їхати під час дощу. Таке доволі екстремальне випробування виправдалось приємним проводженням часу біля вогнища, в наметах на гірському плато зі сценічним видом на водоспади.
– Знаємо, що Ви активно танцюєте. Це хобі чи займаєтеся танцями на професійному рівні?
– Хобі. Насправді, не так активно останнім часом. Бальні танці – це дуже вимогливий спорт. А в мене зараз є інші пріоритети.
– Як часто буваєте на Батьківщині, в рідному місті?
– Буваю раз на рік. Користуюся річним безкоштовним квитком, який забезпечує компанія за контрактом. Приїжджаю в Прилуки, зустрічаюся з родичами та друзями, і назад.
– А до Вас родичі приїжджають?
– Одного разу приїздила моя сестра.
– Усе-таки, з якою країною пов’язуєте своє майбутнє, чи є плани повернутися в Україну?
– Не люблю ділитися своїми планами на майбутнє. Можливість повернення в Україну також розглядаю, але скоріше в довгостроковій перспективі. Для мене більш важливо, що і з ким я буду робити, ніж де саме я це буду робити.
– Як Ви вважаєте, чого бракує українцям, щоб жити краще. Чи є для цього у нас потенціал, чи треба щось інше?
– Я б сказав, нафти та газу. Шуткую, звичайно. Думаю, що наполегливості, принциповості, далекоглядності. Потенціал величезний, але, на жаль, поки що не реалізований.
– Що б Ви хотіли побажати землякам?
– Віри в себе. Життя дає нам можливості для змін набагато частіше, ніж ми собі уявляємо. Треба бути готовими, щоб ними скористатися. Для цього треба працювати над собою кожного дня зі своєю мрією в думках.

І справді, кожен розуміє, що успішне життя залежить від нього самого, але ми частенько намагаємося знайти того, на кого б можна було перекласти цю важку ношу відповідальності. Вірмо у свої сили.

Мар’яна Гибенко