Нескорений Прометей

Середа, Вер. 06 2017
Написав: Web-editor
розмір шрифта

Смесители для душа и ванны
Детские игрушки, развивающие игры

Друк Email

До 140-річчя від дня народження Миколи Омеляновича Макаренка

Його ім’я назавжди увійшло в історію нашого краю. Видатний земляк, мистецтвознавець, історик, археолог і вчений-енциклопедист народився в 1877 році в збіднілій козацькій родині в селі Москалівка Роменського повіту Полтавської губернії (тепер це Сумська область), до якої входила тоді й Прилуччина.
У поточному році українська громадськість відзначила 140 років від народження славного сина України. Його порівнюють із Прометеєм. Саме до нього можна застосувати афоризм Ернеста Хемінгуея: «Людину можна знищити, але її не можна перемогти».
Навчання Микола Макаренко розпочав у Перекопській початковій школі й продовжив у Лохвицькій гімназії. Тут і почала формуватися в нього тяга до пізнання й любов до мистецтва, що ґрунтувалася на багатих традиціях навколишніх сіл, які славилися гончарством, ткацтвом, столярною справою та різними художніми промислами.
У гімназії Микола Макаренко досконало оволодів німецькою та французькою мовами, що згодом допомог- ло йому в подальшій науковій діяльності.
Здібний юнак після закінчення гімназії вступає до Петербурзького Центрального училища технічного малювання. Цей заклад на той час був одним із кращих у Росії, про що свідчить високий рівень підготовки: багато його випускників вступали до Академії Мистецтва. Після закінчення училища в 1902 році М. Макаренку було присвоєно звання художника першого розряду. Ще навчаючись в училищі, він заприятелював із братами Миколою та Борисом Реріхами. Їх об’єднували спільні наукові інтереси, нестримне бажання служити Вітчизні, збагачувати її духовні скарби.
Обидва Миколи були активними членами товариства ім. Т. Г. Шевченка, палко любили Великого Кобзаря, пропагували його творчість. Юнаки любили Україну, її природу, культуру, талановитий народ.
Після закінчення училища Микола Макаренко продовжив освіту в Петербурзькому археологічному інституті, що готував фахівців із різних галузей археології та архівної справи. Закінчивши навчання, розпочав широку наукову й практичну роботу. Він стає членом-співробітником Російського археологічного товариства (1907 р.), а також членом Полтавської вченої архівної комісії (1908-1919 рр.) і дійсним членом Російського археологічного товариства (1910-1919 рр.).

У 1914 році Миколу Омеляновича зараховують на штатну посаду до імператорського Ермітажу, де він працює до свого виїзду в Україну. Український період своєї різносторонньої діяльності вчений розпочав у 1919 році, коли переїхав до Києва. Як дійсний член Археологічної комісії та Всеукраїнського Археологічного комітету, М. О. Макаренко багато сил віддає роботі в цих організаціях.
Микола Омелянович проводив археологічні та архітектурні дослідження й на наших землях. Так, у 1926 році за дорученням Археологічного комітету УАН він здійснив експедицію по значній території Прилуччини. Метою експедиції було виявлення археологічних пам’яток для подальшого їх вивчення. Результати цієї оглядової експедиції вчений виклав у статті «Археологічні досліди та розшуки на Прилуччині», що увійшли до збірки «Коротке звідомлення Всеукраїнського Археологічного комітету за 1926 рік».
У 1927 році М. О. Макаренко займався вивченням архітектурних пам’яток, його назавжди полонили архітектурні шедеври Густинського монастиря: Троїцька кам’яна церква, збудована в 1676 році, монументальні надбрамні церкви – Миколаївська й Петропавлівська, збудовані в 1690 році, а також Успенська (Мазепинська) церква з трапезною, пекарнею, келарнею збудована в 1695 році на кошти гетьмана Івана Мазепи. Викликали захоплення вченого й захисні кам’яні мури з брамами, споруджені навколо монастиря прилуцьким полковником Дмитром Горленком наприкінці XVII ст.
З Густинею пов’язана і трагічна сторінка в житті вченого. Син Миколи Омеляновича, Орик, із юних літ брав участь у експедиціях, привчався до наполегливої праці в польових умовах, неспокійного життя дослідників-археологів. На час перебування в Густині йому виповнилося 17 років. Спекотного дня 28 серпня 1927 року він купався в Удаї поблизу монастиря й раптово утопився. Не було меж горю батька. Він утратив не лише сина, а й вірного помічника й однодумця. Поховали Орлика тут же в Густині, у склепі Успенської церкви в усипальниці князів Рєпніних-Волконських.
Трагічно закінчилося життя й самого вченого. Не міг він залишатися свідком кричущого свавілля й вандалізму, що чинились у 30-ті роки минулого століття. Із 11 членів комісії, Микола Макаренко єдиний не поставив свій підпис за знесення Михайлівського Золотоверхого собору й деяких будівель Софії Київської, за що й поплатився своїм життям. 25 грудня 1937 року горезвісна «трійка» винесла вердикт – вищу міру покарання.
У січні 1938 року Миколу Омеляновича Макаренка було розстріляно. Його знищили, але не перемогли.
24 серпня 1997 року лицар українського духу повернувся до нас, нащадків, бронзовим бюстом, щоб стати свідком відбудови Михайлівського Золотоверхого собору – в м. Ромни встановлено пам’ятник Нескореному Прометею.

Анатолій Риженко

Прочитано 1471 разів	Оцінити матеріал 1 2 3 4 5 (0 голосів)
Опубліковано в Прилуки в часі