Данило Самойлович народився 11 грудня 1742 року в бідній багатодітній сім’ї місцевого священика Самійла Сушківського в селі Іванівка (до 1917 р. – Янівка), розташованого на річці Десні, в 15 км від залізничної станції Чернігова. Після навчання в місцевій учнівській школі Данило Сушківський 28 березня 1756 року вступив до Києво-Могилянської академії. Як видно із академічного списку учнів, мати записала свого сина під прізвищем Самойловича. Академія, що забезпечувала фундаментальну загальноосвітню підготовку та ґрунтовне знання латинської мови, була одним із основних джерел комплектування слухачів медичних госпітальних шкіл Москви, Петербурга й Крон- штадта.
У 1761 році з дозволу Сенату було відряджено на Україну професора Івана Андрійовича Полетику, якому було доручено набрати в Києві, Переяславі й Чернігові 30 достойних студентів, які добровільно виявлять бажання вивчати медицину в Москві чи Петербурзі. Після індивідуальної бесіди та дуже вимогливого іспиту з латинської мови (уміння читати, розмовляти й точно, без словника, перекладати складний текст) І.А. Полетика (недавній вихованець Київської академії) відібрав для медичних шкіл 55 кращих студентів. Серед відібраних були Д. Самойлович, І. Яновський (брат діда М.В. Гоголя) та інші майбутні видатні медики.
У Москві 15 студентів залишилися вчитися в сухопутному госпіталі, а решта відправилася до Петербурга. Вони прибули в північну столицю 26 листопада 1761 р., а наступного дня 20 студентів, серед них і Д. Самойловича, було зараховано до генерального адміральського госпіталю.
У травні 1765 року, після успішної здачі чергового іспиту, Д. Самойлович отримав звання підлікаря. У червні 1767 р. молодому підлікареві дозволили скласти іспит на звання лікаря. Через рік Д. Самойлович дістав призначення на посаду полкового лікаря в Копорський полк. На цей час загострилися стосунки між Росією й Османською імперією, які переросли у виснажливу російсько-турецьку війну 1768-1774 років. У всіх бойових операціях брав участь і Копорський полк, у якому служив Д. Самойлович. Полковий лікар виконував дуже різноманітну та важку роботу, надаючи медичну допомогу пораненим та численним хворим. Але страшніше турецьких і татарських військ був тоді лютий і невидимий ворог – чума. Майже до кінця XVIII ст. термін «чума» не вживався ні в побуті, ні в офіційних документах. Як свідчать численні архівні джерела, чуму називали тоді пошестю, моровицею.
Д. Самойлович, цікавлячись характером, перебігом та лікуванням небезпечної хвороби, систематично дуже уважно оглядав заслаблих воїнів, детально розпитував тих, хто перехворів і залишився живим, а також лікарів. Незабаром він навчився швидко розпізнавати страшну хворобу за найменшими ознаками та на ранній стадії. Вдумливий аналіз шляхів поширення моровиці переконував Д. Самойловича, що бубонна чума передається не через повітря, а тільки при безпосередньому контакті з хворими або їхніми зараженими речами.
Пізніше він розробив основні принципи боротьби з найлютішою хворобою людства і переконливо довів, що епідемію чуми можна «зручно загнуздати й припинити».
У 1771 році Д. Самойлович зміг побувати на малій батьківщині. Погостив у сестри два дні й поспішив до Чернігова. Тут він зацікавився перебігом чуми в місті. Виявилося, що вона почалася на два місяці раніше, ніж у Ніжині. Відряджений з Петербурга лікар І. Дейкен для остаточної ліквідації епідемії наказав зібрати на Зеленому валу всі гармати та відкрити інтенсивний вогонь. Самойлович досить іронічно поставився до такого безглуздого закону.
13 червня 1771 року він прибув у напівпорожню, оточену карантинними заставами Москву. Тут він познайомився з земляком К.Й. Ягельським, доктором медицини, та О.Ф. Шафонським, старшим лікарем госпіталю, й детально розповів про становище в Чернігові, як там протікає моровиця та як намагалися знищити її стріляниною з усіх міських гармат.
Залишившись працювати в Москві, Д. Самойлович разом із іншими лікарями наполегливо шукав ефективних засобів боротьби зі смертельною заразою. Вони почали широко застосовувати цілий арсенал зміцнювальних засобів, що значно зменшило число смертельних випадків. Д. Самойлович поступово дійшов до думки й про необхідність протичумних щеплень. Профілактичні щеплення, які мали врятувати життя, він запропонував у першу чергу медичним працівникам, як найбільш вразливому під час пошесті контингентові людей. Самойлович особливу увагу звернув на своєчасне знезараження будинків, речей та товарів, відаючи цією важливою й трудомісткою справою. Для цього було використано три види протичумних обкурювальних порошків. Головними компонентами порошків, що забезпечували знезаражуючий ефект, були сірка та селітра.
У цей період друзі Самойловича неодноразово наполегливо радили йому їхати за кордон для підготовки та захисту докторської дисертації. Майже до кінця XVIII ст. лікар, який бажав стати доктором медицини, мусив їхати до одного із зарубіжних університетів для підготовки й захисту дисертації. Так зробив і Самойлович. Потрібно зазначити, що в цей час вітчизняних медиків хвилювали дві головні проблеми: часті моровиці та велика дитяча смертність. Проблема боротьби з дитячою смертністю та реальна загроза скорочення народонаселення непокоїла й прогресивних діячів того часу. Думка про вдосконалення акушерської допомоги та зниження дитячої смертності хвилювала й Д. Самойловича. Він мріяв про вдосконалення медичних знань та отримання «докторського градуса», як тоді називали науковий ступінь доктора медицини.
На початку серпня 1776 р. Самойлович вирушив до Франції, в Страсбурзький університет, у якому навчався з 1776 ро 1780 рік, а докторську дисертацію захистив у Лейденському університеті (Нідерланди). При університеті діяла ще й допоміжна школа, що забезпечувала повноцінну підготовку акушерів. Д. Самойлович добре вивчив перебіг пологів, самостійно прийняв сотні пологів, прагнув стати висококваліфікованим акушером. Збираючи матеріали для захисту дисертації, він прагнув видати російською мовою посібник із повивальної майстерності. Уже в 1778 році він склав такий посібник під назвою «Міська та сільська повитуха». Посібник з акушерства було подано до медичної колегії й видано в Москві 1780 року. Книга користувалася величезним попитом і була перевидана в 1786 р.
У кінці 1779 р. Д. Самойлович переїздить до Голландії, в Лейденський університет, інтенсивно готується до захисту ди- сертації. Захистивши її в 1780 р., він ще три роки прожив за кордоном і ретельно знайомився з організацією та станом родопомічної допомоги. У цей період він також видає свої праці «Про щеплення проти чуми», стає відомим ученим. Французька академія обрала нашого земляка своїм почесним членом. Його обирають членом й інших академій та наукових товариств.
Після семирічного перебування за кордоном Д. Самойлович повертається в Росію. Працюючи на посаді губернського доктора Катеринославського намісництва та Таврійської області, очолює боротьбу з чумою, яка спалахнула на півдні України й повільно, але вперто посувалася далі на північ від Кременчука й перейшла до Чернігівського намісництва. У серпні 1784 р. люта недуга з’явилася на хуторі Мохнівка Пирятинського повіту, а у вересні – в селі Мамаївка Прилуцького повіту. У жовтні цього ж року перші випадки небезпечної хвороби було виявлено в Прилуках. Тут загинуло від чуми 46 чоловік.
Д. Самойлович об’їздить нові вогнища зарази й разом із місцевою адміністрацією Прилук та медиками організовує боротьбу зі страшною недугою, надійно ізолює населені пункти, вражені чумою. Завдяки виключній працьовитості та енергійним заходам, що їх провів Самойлович та його помічники, люту хворобу пощастило локалізувати, а пошесть чуми в 1783-1784 рр. далі Прилук не поширилась. Самойлович енергійно та настійливо застосовував розроблені ним протиепідемічні заходи і з допомогою місцевих лікарів порівняно швидко ліквідував пошесть чуми. Наприкінці грудня 1784 р. небезпечна хвороба всюди остаточно припинилася. 15 лютого 1785 р. по закінченні карантину караульну команду довкола Кременчука й Прилук було знято й дозволено вільний проїзд. Слід зазначити, що це був період енергійної та послідовної творчої роботи. Д. Самойлович розробляє нові методи ізоляції й дезінфекції під час епідемії, за якими не треба було спалювати будинки й речі заслаблих, від чого в ті часи населення уражених місцевостей терпіло матеріально.
Д. Самойлович висловлював оптимістичну впевненість у подоланні чуми: «Збудеться сподівання моє, і побачимо ми всі, що морова смертоносна пошесть, заразоносна чума, так само в народі не буде небезпечна, як і сама віспа, тим паче віспа щеплена».
У послідуючі роки він вів боротьбу з чумою на Тамані, в Одесі, Дубосарах, у Феодосії. У 1801 році очолив Чорноморську управу в Миколаєві. Наприкінці січня 1805 р. Д.С. Самойлович, повернувшись із чергової інфекційної поїздки, тяжко захворів. 20 лютого 1805 року його не стало. Він був похований у Миколаєві над Південним Бугом. У цьому місті в 1968 році йому споруджено пам’ятник, його іменем названо нову лікарню в приміському селі, де містився великий військовий госпіталь, очолюваний Д. Самойловичем. На меморіальній дошці Херсонського міськвиконкому серед імен видатних діячів міста зазначено й ім’я Д.С. Самойловича.
У Військово-медичному музеї Санкт-Петербурга встановлений бюст ученого. У Чернігові колишній 2-й Старокиївський провулок перейменовано на вулицю Самойловича.
Героїчне життя та багатогранна діяльність талановитого лікаря та вченого Данила Самійловича Самойловича – яскравий приклад гарячого патріотизму, справжнього гуманізму, самовідданого служіння Вітчизні й науці, приклад, що має величезне значення для сучасної молоді.
Анатолій Риженко
