Повернувшись в Україну, Мазепа поступив на службу до гетьмана Правобережної України Петра Дорошенка. Як відомо, П. Дорошенко, утвердившись у Чигирині, узяв курс на відновлення козацької України як незалежної від Польщі та Росії держави. Опинившись між двох вогнів, П. Дорошенко змушений був піти на зближення з Османською імперією. У цей час І. Мазепа від імені П. Дорошенка очолює посольство до кримського хана Селім-Гірея в 1673 р. Улітку 1674 р. він на чолі чергового посольства вирушає в Крим і Туреччину, але по дорозі був захоплений запорізькими козаками Івана Сірка, рішуче налаштованими проти зближення з ханом і султаном. Запорожці хотіли «розтерзати й убити» дорошенківського посла, але кошовий Сірко погамував їхнє прагнення пророчими словами: «Панове браття, просимо вас, не убивайте цього чоловіка, може він вам і нашій вітчизні надалі згодиться». І запорожці видали Мазепу І. Самойловичу, до котрого він невдовзі ввійшов у повну довіру та розуміючи безнадійність становища П. Дорошенка, залишився з І. Самойловичем.
Розрахунок і політичне чуття не підвели І. Мазепу. При Самойловичу, як і при Дорошенку, він займається дипломатичною роботою, уміло використовуючи свої великі знання та особисті зв’язки. 1682 р. Іван Мазепа отримав від І. Самойловича відповідальний пост генерального осавула, який мав і при Дорошенкові. Він одержує від гетьмана та царського двору маєтки на Лівобережжі й суміжних землях Московського царства. Така спритність у справах незабаром робить його одним із найбагатших людей України, дозволяючи йому використовувати власні кошти для демонстративної добродійності й піднесення дарунків впливовим державним мужам.
Невдовзі сталося падіння І. Самойловича. Перед Мазепою, що користувався довірою Кремля, відкривалися нові перспективи. Поширивши в роки правління І. Самойловича вплив на козацьку старшину й користуючись підтримкою Москви, він забезпечив своє обрання гетьманом на козацькій раді, що відбулася 25 липня 1687 року.
З початку свого гетьманства, зовні продовжуючи практику свого попередника, застосовував при цьому способи таємної політики. Це була складна, хитромудра, гнучка гра. Проте не одними словами завоював Мазепа царську довіру. Були ще справи, і саме в дусі тодішніх перетворень. На Україні він створював нові регулярні полки так званих «компанійців» і «сердюків», налагодив лиття гармат. За прикладом царя Петра І Мазепа став відправляти юнаків із шляхетних сімей навчатися за кордон. На Україні були відкриті нові типографії, будувалися нові фортеці, а Києво-Могилянська колегія перетворилася стараннями гетьмана в академію.
У 1700 р. була заснована Чернігівська колегія. Він сприяв також розквіту української поезії, музики, живопису. Велика увага приділялася будівництву храмів. Серед них Воскресенська церква з трапезною та ризницею на території Густинського монастиря, побудовані за особисті кошти гетьмана в 1695 р. на честь успіння Богоматері, на місці старої дерев’яної (з 1845 р. вона носить назву Воскресіння Господнього). Є відомості про те, що будівництво обійшлося Мазепі в сумі 10 000 золотих, що церква Петра і Павла побудована також його коштом, і, зокрема, мовиться, що ним виділялося 500 золотих щорічно Густинському монастирю протягом його гетьманування.
У 2007 році була надрукована книга Сергія Павленка «Доба гетьмана Мазепи в документах». У ній розміщено чотири листи Івана Мазепи, написані в Прилуках 21, 23, 24 і 25 січня 1696 року, що беззаперечно засвідчує час перебування гетьмана в Прилуках. Звідси з достовірністю можна припустити, що він разом із полковником Дмитром Горленком і полковим старшиною відвідали Густинський монастир після завершення будівництва в кінці 1695 року Воскресенської церкви з трапезною та ризницею, про які йшла мова вище.
Йшов час. У 1700 році Росія вступила у виснажливу Північну війну, українські козацькі полки взяли в ній безпосередню участь. Україна вже сьомий рік несла тягар шведської війни. Тисячі українських козаків полягли в далеких краях за чужу для них справу, а цар вимагав щораз нових жертв. Край був страшенно виснажений. Через війну припинилася торгівля з балтійськими портами, рвалися торгівельні зв’язки із західними країнами. Українські експортери зазнавали великих втрат й економічне життя України руйнувалося. З країни вивозилося безкінечне число хліба й усяких інших харчів для війська. Маси сільського населення примусово виганялися на фортифікаційні роботи. Це все робило її дуже непопулярною та викликало серед народу невдоволення та нарікання. Обтяжений поборами й різними тяжкими повинностями народ почав нарікати по корчмах, на базарах, у церкві.
Непевні політичні перспективи примушували й козацьку старшину задумуватися над майбутньою долею України. Було ясно, що для Петра І Україна була лише знаряддям для його власних цілей, які зовсім не були пов’язані з інтересами українського народу. Про це у свій час Тарас Шевченко напише: «Це той перший, що розпинав нашу Україну».
Українські патріоти на чолі зі старим гетьманом мусили задуматися над питанням, що далі буде з Україною та що їм треба робити. Характерне з цього приводу звернення до гетьмана прилуцького полковника Дмитра Горленка: «Як ми щодня молимося за спокій душі Хмельницького та звеличуємо його ім’я за те, що визволив Україну з ляського ярма, так і навпаки: проклинатимемо, ми та діти наші, до віку тебе та твої кості, коли ти нас за свого гетьманування після смерті своєї у такій неволі залишив».
На цей час війна зі Швецією та Росією дійшла до вирішального моменту, проте ще не можна було визначити її кінцевого результату. Дальші події змусили Мазепу прийняти остаточне рішення. Виникла думка: чи не пошукати яких інших політичних комбінацій, ніж протекторат московського царя? І на готовність козацької старшини підтримати гетьмана, він, зібравши її на хуторі Поросючка під Бахмачем зажадав від полковників, сотників і знатних військових товаришів принести присягу на вірність йому, що вони і підтвердили готовністю «надіятися на протекцію шведського короля». Варто зазначити, що справа не була індивідуальним учинком самого гетьмана Мазепи, нібито продиктована якимись його особистими мотивами, це був рух старшинської верстви, на чолі якої стояв гетьман.
Цей рух опирався на певну історичну традицію і в очах його учасників представлявся логічним і необхідним виходом серед тих обставин, які утворилися в часи війни між Швецією та Москвою. Цар визискував сили України для своїх цілей, у разі ж потреби готовий був покинути її на власну долю або ж відверто пожертвувати нею для врятування своїх інтересів, котрі лежали для нього на берегах Балтійського моря, а не на середньому Дніпрі. Отже, при такому становищі в представників провідної на Україні старшинської верстви вже в перших роках війни мусила постати думка, що треба самим подумати про свою власну долю. І тільки після настирливих прохань і умовлянь зважився Мазепа на конкретні кроки, поки що у сфері таємних переговорів. Він узяв усю справу у свої досвідчені руки, свідомо перебрав цілу відповідальність за неї сам на себе.
Після нарад, які відбувалися в повній таємниці із найближчими людьми, Іван Мазепа, нарешті, прийняв рішення. 24 жовтня 1708 р. п’ятитисячним загоном і задіяними в його плани особами з кола козацької старшини він форсував Десну і відкрито пішов на з’єднання з Карлом ХІІ, гадаючи, що на його заклик вступити в союз зі шведами, відгукнеться вся Україна. Серед козацької старшини був і прилуцький полковник Дмитро Горленко з частиною своїх козаків, бо решта залишилася в Батурині для оборони міста від росіян.
Варто відзначити, що з початку 1708 року Горленко з полком постійно знаходився при гетьмані. Вони стають друзями й однодумцями. У січні 1708 року, коли всі городові й сердюцькі полки були зібрані в Прилуках і на їх околицях, Дмитро Горленко вітав гетьмана Івана Мазепу у себе вдома, показував йому Прилуцьку фортецю, яку було відновлено та значно укріплено.
Дослідники історії України періоду війни Росії зі Швецією зазначають, що Швеція на той час була ідеальним союзником для України, бо Москва – деспотична держава, яка не зможе потурати існуванню поруч себе вільного українського народу. Тільки коли козаки переправилися через Десну, старий гетьман повідомив, що веде їх не проти шведів, а проти москалів і царя – утискувача козацької вольності, заявивши, що настав час скинути з себе ненависне ярмо та зробити Україну державою вільною та ні від кого незалежною.
У перших повідомленнях про перехід І. Мазепи на бік Карла ХІІ досить обережно висловлювалося російському командуванню, без оцінок цієї події,і стосувалося лише маршруту гетьманського війська. Усе ж вони дали підставу Меншикову зробити невтішні висновки. Після відправлення його рапорту до царя драгуни спіймали гінця прилуцького полковника Дмитра Горленка. При ньому був лист, адресований полковому судді, який заступав полковника на час його відсутності. Цього разу Меншикову потрапило до рук красномовне свідчення про перехід Мазепи на бік Карла ХІІ.
Проте, як відомо, сподіванням гетьмана та його однодумців не довелося здійснитися. Після поразки в Полтавській битві Карл ХІІ і Мазепа втекли на територію, що була під протекторатом Туреччини. Відчуваючи наближення останніх хвилин життя, гетьман І. Мазепа наказав принести його скриньку, вийняв звідти папери і спалив їх в оточенні присутніх, заявивши: «Нехай один я буду безталанним, а не многим, о яких вороги мои мабуть и не мыслить не смели: злая для усе переиначила для невидимого конца!»
Підданий церковному прокляттю, підкошений випробуваннями останніх місяців свого життя, літній гетьман у ніч із 21 на 22 вересня 1709 року помер. Йому було влаштовано пишний похорон.
Тривалий час об’єктивний показ подій 1708- 1709 рр. у нашій історіографії з певних причин був заборонений. Кожен, хто торкався постаті Мазепи, мусив – хотів він того, чи не хотів – називати його зрадником. У протилежному випадку зрадником назвали б дослідника. Правда та об’єктивність, що поступово повертаються і до такого далекого минулого, як епоха Петра І, починає щораз більше викривати ті зловісні міфи, які створювалися офіційною наукою. Іван Мазепа став знаковою фігурою української історії. Невипадково до його прикладу в здобуття Україною незалежності зверталися діячі 1917-1918 і 1991 років.
Лише в 1992 році українська православна церква зняла з нього анафему. Потомки Мазепи привезли в Україну урну із землею з його могили. Вона була урочисто передана музею-заповіднику «Гетьманська столиця» в Батурині, створеному 1994 р.
А у видавництві «Марка України» 1995 року було випущено в обіг поштову марку з портретом гетьмана Івана Мазепи, у 2007 р. – поштовий конверт «Батурин – гетьманська столиця».
І завершуючи цю статтю, наводжу висловлювання народної артистки України Ніни Матвієнко, яке вона сказала в одному зі своїх інтерв’ю: «Україні сьогодні потрібний лідер з рисами гетьмана Івана Мазепи – відданий, рішучий, шляхетний, послідовний у своїх вчинках і своєму патріотизмі: певне тому, що хочемо почуватися щасливими й бути такими».
Анатолій Риженко
