Як відомо, Сошенко почав навчатися в Академії мистецтв восени 1834 року. Це було вже після білих ночей. Тобто, Сошенко ніяк не міг у 1834 році радити Шевченкові почати спроби малювання акварельних портретів. Навряд, щоб і в 1835 році новак і скромний учень Академії мистецтв Сошенко міг познайомити Шевченка з колом замовників на портрет Жуковського. Інша річ – Гоголь, який перебував у Петербурзі з 1828 року, навчався в Академії мистецтв з 1830 по 1833 рік включно, мав широке коло знайомих діячів культури. Ще до вступу Сошенка в Академію, Шевченком майстерно була виконана акварельна мініатюра – портрет П.В. Енгельгарда (1833), а також акварельний портрет «Голова жінки» 1834 року.
Мечислав Гаско також, не без підстави, стверджує той факт, що основним прототипом розповідача з Шевченкової повісті «Художник» правив не Сошенко, а Гоголь. Він посилається на наступні міркування: «Не треба забувати, що Микола Васильович мав ще й образотворчий хист, і потяг до мистецтва його ніколи не облишав». Наявність образотворчого хисту Гоголя засвідчують його листи та мемуари його приятелів.
Найпереконливішим свідченням знайомства дружби Гоголя з Шевченком і заходів, вживаних Миколою Гоголем щодо навчання та звільнення Тараса від власницького ярма кріпосника Енгельгардта, за ствердженням М. Гаска є лист Гоголя до О.С. Данилевського від 8 травня 1839 року з Рима, в якому він згадує: «…об красном Энгельгардте, которому … посчастливилось узнать врага своего…» «Можливо, – висловлює думку М. Гаско, – що Гоголь назначив Енгельгардта так, зважаючи на те, що той був рудий і червонопикий. Слова про те, що «красный Энгельгардт» пізнав «врага своего», можна витлумачити в тому розумінні, що до 1836 року Гоголь добивався від П.В. Енгельгардта звільнення Шевченка й надання можливості кріпосникові розвинути свій талант». Ось чому Енгельгардт розглядав Гоголя як свого ворога.
Посилаючись на окремі місця переписки Гоголя зі своїми друзями, М. Гаско стверджує: «Щоразу напрошується висновок про знайомство Шевченка з Гоголем і про ту роль, яку автор «Тараса Бульби» відіграв у житті та становищі автора «Кобзаря» ще задовго до свого від’їзду за кордон».
Якщо ж звернутися до статті про Гоголя в шевченківському словнику, то там можна прочитати: «Особисто з Гоголем Шевченко не був знайомий і висловлював із цього приводу свій жаль у листах до В. Рєпіной в 1850 році». Проте М. Гаско зазначає, що такий висновок був би абсолютно обґрунтованим і незаперечним, якби Шевченко писав не із заслання, наражаючи на небезпеку свого знайомого М. Гоголя, автора «Ревізора», на якого після його постановки на сцені в самодержавній Росії почали ставитися з підозрою та упередженням.
Про особисте ж, Шевченкове ставлення до Гоголя як автора «Мертвих душ» можна судити з його листа до Варвари Рєпіной від 7 березня 1850 року, зокрема, з висловлювання: «…Перед Гоголем должны благоговеть, как перед человеком, одарённым самым глубоким умом и самою нежною любовью к людям!» І через кілька рядків, мабуть схаменувшись і згадавши, що він засланий, що листи його перевіряються, Тарас Шевченко, висловивши свій пієтет перед автором «Мертвих душ», підкреслює, що він із ним особисто не знайомий.
Принагідно слід зазначити, що Т. Шевченко, ще до свого заслання не раз бачив на сцені «Ревізора» М. Гоголя, творчістю якого захоплювався протягом усього життя. Ще 1842 року він намалював ілюстрацію до повісті М. Гоголя «Тарас Бульба» – «Зустріч Тараса Бульби з синами» – першу в мистецтві ілюстрацію до цього твору.
Тут доречним буде згадати, що темою для написання Гоголем цієї повісті стали події періоду існування Запорозької Січі та боротьба козацтва з поневолювачами українського народу. М. Гоголь створював повість «Тарас Бульба», коли у Василівці, навколишніх хуторах і селах у пам’яті старожилів побутували легенди й перекази про славні справи запорозьких козаків. І гоголівський Тарас Бульба увібрав у себе кращі риси легендарних героїв – доблесть воїна, розум політика, глибину почуттів патріота. А прототипом міг послужити образ козацького старшини із селища Ладан Прилуцького району. На цю думку М. Гоголя могли навести наступні міркування. Ще під час навчання в Ніжинській гімназії вищих наук у 1821-1828 роках М. Гоголь часто бував проїздом у Прилуках. Зупиняючись на поштовій станцій, на якій міняли коней і робили відмітку в подорожній, а також у місцевому трактирі, він міг чути розповіді старожилів про козацькі часи на Україні. Зокрема розповідав про те, як одного разу в селі Ладан на схилі одного з пагорбів, де місцеві часто копали глину для своїх потреб, після сильної дощової зливи було помічено поховання, яке привернуло увагу жителів.
Це була територія давнього кладовища, що знаходилося поблизу місця, де можна було накопати глини. Коли звернули увагу на останки небіжчика, побачили, що кістяк чималого розміру та зі слідами сильно обгорівших кінцівок. На думку дослідників, які ще до початку Першої світової війни 1914-1918 років започаткували дослідження, про які йшла мова вище, дали підстави М. Гоголю відобразити у своїй повісті епізод спалення на вогнищі взятого в полон поляками Тараса Бульби, при чому, назвати його справжнім іменем.
Про вищезазначене йшла мова в статистиці, опублікованій у «Літературній Україні» в середині 60-х років минулого століття. Але війна завадила продовженню справи. Так залишилося нез’ясованим, кому належали згорілі останки поховання на давньому кладовищі в Ладані.
А про те, що саме з Ладана міг походити справжній Тарас Бульба, яскраво описаним М. Гоголем у його повісті, свідчить прізвище Бульба серед корінних жителів селища.
Прославив своє ім’я й уродженець Ладана Бульба Василь Прокопович (1921-1945 рр.), учасник війни з Японією на Далекому Сході в 1945 році. Під час штурму Хайларських висот своїм тілом закрив амбразуру ворожого фронту. Його квиток, пробитий кулями, зберігається в Прилуцькому краєзнавчому музеї імені В.І. Маслова.
Але повернімося до того місця в дослідженнях М. Гаско, де він звертає увагу на вірш «Гоголю», написаний Шевченком ще в 1834 році, коли він ще не зважав на перлюстраторів:
Усі оглухли – нахились,
В кайданах… байдуже…
Ти смієшся, а я плачу,
Великий мій друже.
А що вродить з того плачу?
Богилова, брате…
(Мається на увазі трава – болиголов). У цьому вірші на відміну від згадок про Гоголя в листах і «Щоденнику» часів заслання, Шевченко не тільки не говорить про М. Гоголя в третій особі, не тільки не підкреслює свого незнайомства з ним, а навпаки, тричі звертається до нього як до «великого друга» й «брата». Що таке звертання не є риторичною фразою та що риторика не притаманна була Тарасові Шевченку, особливо в дружніх звертаннях, М. Гаско у своєму дослідженні наводить і інші аналогічні приклади. «Отже, – стверджує дослідник, не без підстав, – усі посилання часів заслання на особисте незнайомство з Гоголем можна розглядати як антиперлюстративний і конспіративній захід Т. Шевченка».
І знову ж таки може постати запитання: «Чому Шевченко ні в біографії, ні в повісті «Художник», ні в листуванні не говорить про свою дружбу з Гоголем?» «Треба не забувати, – підкреслює М. Гаско, – що листи до В. Рєпіной писалися із заслання й обов’язково перлюструвалися, не кажучи вже про те, що це відбувалося в час, коли вся реакція на Росію скувала великого сатирика за «Мертві душі», а дехто з царських чиновників прилюдно заявив, що «Гоголь – то враг России и его надо в кандалах отправить в Сибирь!» «Річ ясна, – стверджує далі М. Гаско, – що якби Шевченко звертався із заслання до Гоголя, як друга, то це було б використано царським урядом для розправи над Гоголем. І Шевченко це розумів».
А як сам Гоголь висловлюється про свої стосунки з Шевченком? На це питання дає відповідь Г.П. Данилевський, який був знайомий як із Гоголем, так і з Шевченком. У своїх спогадах «Знайомство з Гоголем» він навів висловлювання Гоголя про Шевченка: «…его длинная судьба достойна всякого сожаления… Я знаю и люблю Шевченка как земляка и даровитого художника; мне удалось и самому кое-чем помочь в первом устройстве его судьбы…»
Так Гоголь висловив свою любов і ствердив своє знайомство з Шевченком у той самий час, коли Кобзар перебував на засланні. Про взаємини Шевченка з Гоголем можна дізнатися також із листів, що писалися поетом до товаришів по долі, які пересилалися через спільних друзів, оминаючи перелюстрацію урядових чиновників.
Як приклад, М. Гаско наводив фразу з листа Т. Шевченка В. Залеському від 9 травня 1854 року: «…Я здесь читаю биографию Гоголя, которую ты мне рекомендуєш. Она заинтересовала меня как и тебя… но как биография, она не полна». Останній вираз свідчить, що Шевченко знав цю біографію Гоголя краще.
Отже, ще одне за визначенням М. Гаска самоспростування, що Шевченко, мовляв, не був знайомий із Гоголем. І посилаючись на намальовані Шевченковим другом-художником П.С. Петровським поруч два профілі – Гоголя та Шевченка – М. Гаско стверджує, що про знайомство обох митців не може бути жодного сумніву. Дослідник також наводить неспростовні свідчення дружніх стосунків Гоголя з Брюлловим, а отже, ймовірності того, що саме Гоголь відіграв основну роль у зближенні Шевченка з Брюлловим і його оточенням та у звільненні юнака з кріпацтва. «Можна не сумніватися, – стверджує М. Гаско, – що саме через Гоголя Шевченко увійшов до літературно-мистецьких кіл столиці».
М. Гаско також зазначає: «Про те, що Шевченко за сприяння Гоголя почав навчатися у К. Брюллова ще 1836 року мною виявлено чимало образотворчих, мемуарних і документальних свідчень, наведено чимало логічних міркувань і висновків у книжці «У колі Шевченкових і Гоголевих друзів».
Отже, першоджерелом Шевченкового навчання в Брюллова була Гоголева протекція. Недарма М. Гоголь у 1851 році говорив Данилевському про свою участь у першому влаштуванні Шевченкової долі.
Підсумовуючи все вищезазначене, слід ще раз підкреслити аргументованість доказів, усіх «за» і «проти», які всебічно висвітлюють близьке особистісне знайомство Шевченка та Гоголя.

Анатолій Риженко