П. Куліш постійно перебував у стані емоційно напруженого духовного пошуку, переживаючи жагучі захоплення і настільки ж сильні розчарування, відкидаючи ілюзії молодості й піддаючи їх нещадній критиці. Просто кожне нове покоління українських патріотів переживало ті ж романтичні захоплення, яких не уник і П. Куліш, проте які впродовж життя цілком переборов.
Під впливом М. Максимовича (якому П. Куліш допомагав у дослідницькій роботі) Пантелеймон захоплюється українською історією та етнографією. Як співробітник Київської археографічної комісії він багато подорожував Правобережною Україною, вивчав історичні документи й пам’ятки минулих епох, знайомився з фольклором і народним життям.
У 1845 році П. Куліш, маючи досить велику популярність своєю творчістю і широкою філологічною ерудицією, був запрошений до Петербурзького університету на посаду викладача російської мови для іноземних студентів. Переїхавши до північної столиці наступного року, він згодом бере шлюб із Олександрою Білозерською, сестрою його київського товариша, одного з провідних кириломефодіївців, Василя Білозерського. Доречним буде зазначити також, що при вінчанні, призначеному на 24 січня 1847 р., Пантелеймона Куліша з Олександрою Білозерською боярином у нього був Тарас Шевченко, якого жених запросив на одному із засідань кириломефодіївців. А 4 лютого 1847 р. П. Куліш у листі до Т.О. Плетньова написав: «Найдорожчим гостем у мене був Шевченко, який тримав вінець мій при вінчанні». Цікаві відомості про Тараса Шевченка на весіллі П. Куліш залишив і у своїх спогадах. Він зазначав: «…знали Шевченка по його творах та його любій, то жартівливій, то поважній або сумній розмові. Ніхто ще не знав, що він предивний, може найлуччий співака народних пісень на всій Україні обох дніпровських берегів, і сам я не думав, що почув у його піснях щось нечуте ба й у гостині хуторного поета… Як у ту пору своєї жизні співав Шевченко, а й надто як він співав у той вечір (на весіллі), такого або рівного йому співу не чув я ні в країні, ні по столицях. Порвались разом усі розмови і між старими й молодими. Посходились із усіх світлиць гості до зали, мов до якої церкви. Пісню за піснею співав наш соловей, справді, мов у темному лузі, серед червоної калини, а не в зимному захисті серед народу. І скоро вмовкав, зараз благали його ще заспівати, а він співав і співав людям на втіху, а самому ще й на більшу… Душа поета, об’явившись посеред чужого щастя своїм щастям, обернула весілля поклонниці його великого таланту в національну оперу, яку може ще не скоро чутимуть на Вкраїні».
З переїздом до Петербурга інтерес П. Куліша до козацької України тільки зріс. Це, зокрема, яскраво виразилося в його «Повісті про український народ». Займаючись слов’янознавчими дослідженнями, за рекомендацією професора П. Плетньова, він одержав наукове відрядження до Польщі для вивчення мов, побуту, історії та культури західних слов’ян. Але через кілька місяців по приїзді до Варшави, уже в 1847 р., він був заарештований у справі Кирило-Мефодіївського братства і відправлений на слідство до Петербурга. Винесений вирок передбачав чотири місяці в’язниці (у Петропавлівській фортеці) й заслання до В’ятки, яке замінили на поселення (під наглядом поліції) до Тули із забороною друкуватися. Але ніяких конкретних злочинів йому інкриміновано не було, і вже 1850-го року він одержав дозвіл повернутися до Петербурга.
Деякий час жив в Україні. Під час перебування в Україні він відвідував Полтавщину, до якої за тодішнім адміністративним поділом входила і Прилуччина.
У 1852-53 роках П. Куліш часто відвідував наш край, зустрічався з Остапом Вересаєм. Познайомившись із кобзарем, слухав народні пісні та думи в його виконанні, записував їх зміст. Їздив у Линовицю, де на той час господарем маєтку був Сергій де Бальмен, рідний брат Якова Петровича – художника і письменника, доброго та незабутнього друга Тараса Шевченка, якому він присвятив один із найкращих своїх творів – поему «Кавказ».
У Прилуках він познайомився та неодноразово зустрічався й підтримував сосунки з Федором Максимовичем Бодянським, українським етнографом, який працював інспектором і наглядачем повітового училища нашого міста.
Ф.М. Бодянський був рідним братом Осипа Максимовича Бодянського, українського філолога, історика, письменника та перекладача, який пропагував ідею народності в мистецтві. Це йому у своєму листі від 18 жовтня 1852 року П. Куліш повідомляв: «Їздив я в Полтавську губернію на Михайлову гору, заїхав до вашого брата в Прилуки» (мається на увазі Ф.М. Бодянський). Про відвідини Прилук у 1853 році свідчить лист П. Куліша до Осипа Бодянського з Мотронівки від 25 липня 1853 року: «…відпочивши вдома тижнів півтора, я пустився в Полтавську губернію для купівлі собі хутора. Заїхав до Вашого брата (в Прилуки) й пообіцяв йому бути на зворотному шляху».
З переїздом до Петербурга інтерес П. Куліша до козацької України тільки зріс. Після смерті Миколи І, йому дозволили друкуватися і він розгорнув широку суспільну та публіцистичну діяльність. У 1856-1857 роках у двох томах видає свої «Записки про Південну Русь» і перший українською мовою історичний роман «Чорна Рада» (1859).
Наприкінці 1850-х років у Петербурзі зібралося багато колишніх членів Кирило-Мефодіївського братства, зокрема М. Костомаров, В. Білозерський і Т. Шевченко. Залишаючись прихильниками ідей народної освіти та соціального звільнення, в обстановці суспільних перетворень, вони активно включились в роботу. На той час на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл, для роботи яких П. Куліш підготував і видав свою українську «Граматику».
Тоді ж, у Петербурзі він заснував видавництво, у якому публікував твори українських письменників як минулих часів, так і сучасників. Разом із М. Костомаровим, В. Білозерським і Т. Шевченком створює українську петербурзьку «Громаду», члени якої заснували журнал «Основа» (виходив у 1861-1862 рр.), у якому П. Куліш помістив кілька своїх літературних й історичних праць. У 1862 р. було надруковано збірку своїх віршів.
У 1863 р. у зв’язку з польським повстанням видання «Основи» припиняється. Після придушення повстання російськими військами П. Куліш як державний службовець за призначенням переїжджає до Варшави. Там він знайомиться з польськими джерелами щодо української історії, зокрема козацьких часів.
У середині 1860-х років П. Куліш активно працював із галицькими народниками, друкуючи у львівських переодичних виданнях свої твори. У 1868 році він іде у відставку та їде за кордон, де безпосередньо знайомиться з культурою західних країн. Глибше знайомиться із соціально-політичними поглядами європейських мислителів ХІХ ст. Але центральною темою його думок завжди залишається Україна. У 1871 році він повертається до Росії й продовжує дослідження з історії українського козацтва.
Обурений Емським указом 1876 р., який заборонив друк українською мовою в Російській імперії, він у 1881 році знову переїжджає до Львова, де видає другу збірку своїх віршів «Хуторна поезія», у якій уміщує «Зазивний лист до української інтелігенції» із закликом до культосвітньої роботи всупереч усім несприятливим обставинам.
Розчарувавшись у суспільній діяльності, П. Куліш на схилі літ повертається у свої рідні краї й поселяється на хуторі Мотронівка на Чернігівщині, цілком віддаючись творчій роботі. Варто відзначити, що імперська історіографія й українська національна критика, і навіть, радянська, - усі знаходили у творчості П. Куліша непримиренність стосовно своєї ідеології поглядів, через що він був ними всіма чи відкинутий, чи забутий, чи заборонений.
У сільському схимництві, на своєму хуторі, П. Куліш помер на 78-му році життя 2 лютого 1897 р., набагато переживши своїх друзів по Кирило-Мефодіївському братству.
Протягом усього життя П. Куліш відзначався надзвичайною працездатністю та щирим ставленням до своїх занять. Він яскраво, у постатях, бачив історію рідної країни, проаналізувавши безліч українських, російських, польських джерел і документів, багато з яких були відкриті ним самим як археологом. Він завзято трудився над збагаченням української культури. Він не міг подарувати самодержавству заборону українського слова й прирік себе на добровільне сільське самітництво. При цьому на кожному повороті власного ідейно-творчого шляху залишався вірним собі та своїм переконанням.
Анатолій Риженко
