Збереглися відомості і про участь Григорія Ґалаґана в засіданнях Кирило-Мефодіївського товариства. Йому довелося непросто під час слідства у справі цього товариства, членом якого він був. Але його відданий приятель і вихователь Федір Чижов доклав чимало зусиль, щоб вивести Г. Ґалаґана з-під удару. Він, зокрема, давав свідчення такого характеру: «Ґалаґан (Григорій) – малоросійський багатий поміщик, у вихованні якого я брав активну участь через дружбу з його родиною… Він пристрасно, до безумства любив свою Малоросію, тільки нею й марив, до того, що ми часто з ним сварилися, вірніше, я його сварив…» І додає: «Ні за своєю природою, ні за нахилами він не може мати абсолютно ніяких політичних намірів». Ґалаґан мав шанс щасливіший за інших членів братства кириломефодіївців. Його не відправили на заслання, він одержав змогу жити звичайним, нормальним життям, реалізуючи свої життєві плани. Зовсім по-іншому, як відомо, склалася доля для Тараса Шевченка. Арешт і заслання поета на довгі 10 років у степи Казахстану перервали дружні стосунки між Т. Шевченком і Г. Ґалаґаном. Відновилися їхні зустрічі вже після звільнення поета. Першій такій зустрічі послужило прибуття поета з Нижнього Новгорода до Москви в березні 1858 року. Особливо урочистою була зустріч 25 березня 1858 року, влаштована М. Максимовичем на честь свого друга Т. Шевченка, щойно прибувшого до Москви. Зійшлося багато друзів, видатних діячів культури, серед яких був і Григорій Ґалаґан. На урочистому обіді М. Максимович виголосив присвячений Шевченкові вірш під назвою «25 марта 1858», в якому прозвучали схвильовані рядки:
На святе Благовіщення
Тебе привітаю,
Що ти, друже мій, вернувся
З далекого краю!
Ой, як дуже за тобою
Тужила Вкраїна –
Усе тебе споминала,
Як та мати сина.
…………………..
Перебув ти тяжке лихо
І лиху недолю, –
Заспівай же нових пісень,
Щоб мати-Вкраїна
Веселилась, що на славу
Тебе породила!
Присутні на обіді щиро вітали Тараса Григоровича, висловлювали співчуття й повагу. «Старик Щепкин навзрыд плакал», – відзначив в одному зі своїх листів до знайомих у 1858 р. Григорій Ґалаґан.
Уранці 26 березня 1858 р. Т. Шевченко вирушив на вокзал. Це була перша в його житті подорож поїздом із Москви до Петербурга. Услід йому М. Максимович через Г. Ґалаґана відправляє листа: «Посилаю тобі з паном Ґалаґаном твого «Гуся» (мається на увазі список, неповний) Шевченкового «Єретика»… Не забувай же земляка свого щирого М. Максимовича».
Наступного дня о 8 годині вечора поїзд прибув до Петербурга. 28 березня 1858 року, прогулюючись по місту, Шевченко зустрів Г. Ґалаґана, який привіз із Москви від М. Максимовича знайдений список «Єретика», що його поет вважав «невозвратно погибшим».
У квітні 1858 року Т. Шевченко записав для Г. Ґалаґана поезію «Садок вишневий коло хати», про що дізнаємося з його запису в «Щоденнику» 16 квітня. Цей вірш був написаний поетом ще під час його перебування під слідством у справі Кирило-Мефодіївського товариства і не був відомий друзям.
У квітні 1858 року Г. Ґалаґан познайомив Т. Шевченка з чернігівськими землячками Карташевськими. Одна з них – Варвара Яківна Карташевська – була сестрою М.Я. Макарова, співробітника «Современника», а потім і «Основи».
Коли почалася підготовка до селянської реформи, Г. Ґалаґан активно включився в цю роботу. Після реформи 1861 року він продовжував діяльність по покращенню життя й побуту селян, звільнених від кріпосної залежності.
А найголовнішим у житті Г.П. Ґалаґана було доброчинство, саме воно зробило його відомою й авторитетною людиною свого часу. Він над усе любив Україну, свій народ і робив усе можливе для полегшення долі своїх земляків. Ще задовго до скасування кріпосного права він видав важливий для долі видатного кобзаря Остапа Вересая документ: «Отныне упомянутой крепостной Евстафий Никитович Вересай является от меня, потомственного дворянина Ґалаґана Григория Павловича, моих будущих наследников вольным крестьянином с. Сорочинцы Прилукского повета Полтавской губернии, что, собственно, подписью и печатью удостоверяется». Він фінансово й морально допомагав йому, влаштовував концерти не лише в колі найвидатніших людей української нації – Вересай виступав навіть перед царською родиною.
Г.П. Ґалаґан був ватажком дворянства в Борзенському повіті Чернігівської губернії, головою Прилуцького з’їзду мирових суддів, членом Державної ради по департаменту законів, а також таємним радником. Його було нагороджено цілим рядом орденів, у тому числі й орденом Білого Орла, який міг тільки снитися багатьом дворянам, що перебували на високих постах державної служби. Г. Ґалаґан очолював різні громадські та культурні організації, благодійні комітети, приятелював із найвидатнішими людьми свого часу.
Як зазначено в журналі «Чумацький шлях» (№3, 2003 р.): «… літа минали, а в душі Григорія Ґалаґана звучали прекрасні струни молодості й ідеалізму». У такому самому дусі він разом із дружиною Катериною Павлівною виховував єдиного сина Павла.
Варто зазначити, що дружина Г. Ґалаґана, з якою він одружився в 1847 р., походила з давнього козацького роду, засновником якого був знаменитий генеральний суддя Василь Леонтійович Кочубей, який поплатився головою за зраду гетьманові Івану Мазепі.
У щоденнику Г.П. Ґалаґана сказано чимало високих слів про сина, який вирізнявся з-поміж ровесників і розумом, і освіченістю, і благородством. І раптом – страшна трагедія, яку ніщо не провіщало. Сина не стало. Його скосив епідемічний тиф.
Існує думка, що його смерть пов’язують із прокляттям запорозьких характерників на весь його рід за те, що в 1709 році їхній предок Гнат Ґалаґан допоміг росіянам захопити та знищити Запорозьку Січ. Зі смертю Павла Ґалаґана припинився їхній рід по чоловічій лінії. Григорій Павлович Ґалаґан немовби переклав на себе спокуту за тяжкий гріх свого пращура.
Убитий горем батько вирішив, що син повинен жити в пам’яті рідних і близьких їхній сім’ї людей.
Г.П. Ґалаґан невдовзі після смерті сина так висловився про народження цієї ідеї: «У нещасті, що мене постигло, не бачу я іншого порятунку чи хоча б полегшення, як сповнити те, усиляється мені обов’язком, на який указує моя совість і любов до померлого. Справа моя полягатиме в провадженні на землі, доки суджено мені жити, того добра, яке без сумніву робив би мій син. Бажаю почати корисну справу не відволікаючи, передусім організувавши щось надійне й нове у сфері народної освіти».
Цим новим стала заснована ним 1871 року в Києві Колегія Павла Ґалаґана. Дослідники підрахували, що за своє життя подружжя Ґалаґанів на утримання Колегії витратило один мільйон сто двадцять тисяч карбованців. Це були великі кошти на той час. Успадкувавши величезні багатства роду Ґалаґанів, він разом із дружиною вирішив використати їх на освіту та виховання молодого покоління українців, цим самим увіковічнивши й пам’ять померлого сина.
Крім Колегії Павла Ґалаґана він заснував у селі Сокоринці допомогово-ощадне товариство, перерахувавши йому для стартового капіталу три тисячі карбованців і віддавши для цього гарний кам’яний будинок.
Він був також одним із засновників чоловічої та жіночої гімназій у Прилуках. Садибу в Дігтярях, успадковану після смерті дядька та його дружини, Г.П. Ґалаґан передав під земське ремісниче училище. Його благодійна діяльність була відзначена обранням його почесним громадянином м. Прилуки в 1880 році.
Помер Григорій Павлович 25 вересня 1888 року. Похований у родинній усипальниці Петропавлівської церкви в Сокиринцях. Після його смерті дружина продовжила справу свого покійного чоловіка.

Анатолій Риженко