Йому відкривалася блискуча військова кар’єра, але згодом на вимогу матері в 1798 році він залишив військову службу й у чині штабс-капітана повернувся на Прилуччину. На той час йому виповнилося 24 роки. Збереглися відомості про його тогочасний зовнішній вигляд: «…середнього зросту, мав прямий і стрункий стан… Завжди свіжий, здоровий колір обличчя з відкритим і високим білим чолом, мав коротко підстрижене густе чорне волосся. Розумне чоло, порізане з молодих років зморшками від різних життєвих випробувань, майже прямі, але рідкуваті чорні брови, з глибокою між ними зморшкою – це вірна прикмета глибокодумності, правильний римський ніс і світлі невеликі очі, які дивляться з-під чорних вій … із невеликим підборіддям і приємно окресленими устами зі стриманою посмішкою, що характеризують чоловіка розумного, спостережливого та разом із тим добродушного…» Ці риси збереглися в нього і в зрілі роки.
Повернувшись додому, зацікавився історією України, почав вивчати її мову, культуру, звичаї, побут. Захопившись усім українським, почав писати твори українською мовою, мріяв, щоб про Україну дізнався весь світ. З цього приводу він заявив: «Право! О ней меньше знают в просвещённой Европе, нежели о каком-нибудь новооткрытом острове Океании… Я не знаю как кто, а я люблю родину и желал бы познакомить ее с целым светом, право! Она стоит того».
Після одруження, за настійливою вимогою матері, в 1799 році на нелюбій йому доньці конотопського предводителя дворянства Ганні Петрівні Шкляревич, із якою прожив 34 роки, Павло Павлович отримав від скупої своєї матінки, як шлюбний дарунок, сорок дев’ятин болота над Удаєм у селі Лапинці (нині в межах міста) і відразу заходився господарювати. Перекопавши болото каналами та піднявши рівень ґрунту насипною землею, побудував будинок, насадив дерев, перетворивши болото в райський куточок із острівцями, містками, альтанками, алеями. У 1802 році він уже переїхав туди жити зі своєю сім’єю.
У 1803 році в садибі поміщика Величка на Замісті П. Білецький-Носенко організував невеличкий пансіон, у якому навчалося 7 вихованців. Згодом він перевів цей пансіон на Лапинці до власного будинку, де вже навчав 10-12 дворянських дітей. Пансіон проіснував 40 років і за цей час освіту в ньому отримали більше 100 юнаків.
Слово «пансіон» Павло Павлович не полюбляв, він говорив: «Хоч я і виховав багатьох, але в мене пансіону ніколи не було, я приймаю до себе в дім дітей для того, щоб бути більш уважним до виховання… Хочу принести користь своїм землякам і намагаюся зробити їх справжніми християнами, корисними Батьківщині й самим собі, а в пансіонах, особливо тих, що утримуються збіглими французами, привчають любити себе й усе іноземне…»
П. Білецький-Носенко перший у той час запровадив у себе новий метод навчання та виховання, вимагаючи від учнів свідомого розуміння предмета, а не вивчення його напам’ять. Він добре знав кожного вихованця, його нахили та здібності, намагався розвинути в кожного з них усе те краще, що було закладене самою природою. Вихованці Павла Павловича виділялися своїми глибокими знаннями з усіх предметів при вступі до вищих учбових закладів.
Досконало володіючи латинською, французькою та німецькою мовами, добре знав світову та вітчизняну літературу, мав велику бібліотеку на кілька тисяч томів, передплачував багато періодичних видань, уважно стежив за новими літературними творами, за розвитком науки та культури.
Крім іноземних мов викладав арифметику, географію, креслення, риторику, поезію, міфологію, історію мистецтва, малювання. Вечорами читали кращих вітчизняних і французьких письменників. Учили також естетику, основи військових наук, особливо артилерії та фортифікації.
Розпорядок дня в пансіоні був чіткий, напружений. Улітку навчалися по вісім годин, а взимку – по сім. З 8-ї до 12-ї – навчання, потім прогулянка, і знову навчання. О 9-ій вечора кожен вихованець повинен був записати до свого журналу все, що вивчив за день, про свою поведінку, у тому числі й про покарання, які він заслужив.
Батьки, переглянувши журнал свого сина, мали повну уяву про його поведінку й успіхи в навчанні. А навчались у нього переважно діти багатих поміщиків, які ні в чому не відчували нестатків і їм спочатку було нелегко звикати до такого суворого розпорядку.
Павло Павлович міг безпомилково визначити нахил кожного учня, до чого він здатний, що з нього вийде. Так, зокрема, у листі до одного батька (Андрія Маркевича) він писав про його 10-літнього сина Миколу, що найулюбленішими його предметами є література, історія й географія, що він міг би бути визначним ученим, що до військової служби в нього непомітно жодного нахилу й додав, що час покаже, чи справедливо він визначив нахили його сина. І дійсно, Микола Андрійович Маркевич (1804-1860) став визначним українським істориком, поетом, етнографом, фольклористом.
Педагогічні здібності П. Білецького-Носенка були спрямовані не лише на вихованців пансіону. У 1810 році його призначили на посаду штатного наглядача Прилуцького повітового училища, а ще через два роки обрали почесним наглядачем училищ усього Прилуцького повіту. На потреби Прилуцького повітового училища Павло Павлович віддавав усю свою платню, заснував училищну бібліотеку, подарувавши 580 книг, географічні карти, атласи.
Щоб якось підтримувати обдарованих дітей бідняків, він створив училищний капітал (внісши від себе солідну суму коштів), із процентів якого утримувалися найбідніші учні. Комітет училища присвоїв йому звання «Почесного благодійника Прилуцького училища» і він дуже пишався такою честю. 37 років прослужив П.П. Білецький-Носенко наглядачем повітових училищ Прилуччини, і не лише не отримував платні, але й не жалів своїх коштів для підтримки училищ.
Він енергійно й успішно викорінював старий метод навчання – зубріння напам’ять, домагався, щоб учні відповідали своїми словами, мали чітке уявлення про предмет, який вивчали.
Бувши сам прикладом для інших у житті, він вимагав того ж і від педагогів. Старався розвинути в серцях своїх вихованців високі моральні якості. Ось ті життєві правила, які він прищеплював своїм вихованцям: «Думай про добро, роби добро й буде добро»; «Усе, що хочеш робити, роби з розумом і в усякій справі – дивись, що з цього вийде»; «Чого собі не побажаєш – того не роби іншому»; «Відстань від зла та зроби благо». Цих правил він дотримувався протягом усього життя.
Крім педагогічної діяльності П. Білецький-Носенко займався науками, писав праці з природознавства, сільського господарства, економіки, літератури, фольклору, етнографії, лінгвістики. Він створив «Словник живої української мови». Проте в той час він так і не був надрукований. П. Білецький-Носенко був щирим прихильником і захисником української мови. При заснуванні «Українського журналу» він наполягав на виданні його українською мовою та на друкуванні матеріалів про Україну, бо ж і сам писав поезію та прозу переважно українською мовою. Його твори за життя майже не друкувалися, деякі опубліковано посмертно.
Найбільша його спадщина залишилася в поетичних і прозових художніх творах. Залишилися неопублікованими й роман «Зіновій Богдан Хмельницький», драма «Іван Золотаренко».
У Павла Павловича було семеро дітей – два сини та дві дочки від першої дружини та ще дві дочки й син від другої – Софії Юхимівни Крюковської. Помер він 11 червня 1856 року в Лапинцях, там і похований. Проживши велике життя, він залишив нам не лише багатий літературний і науковий спадок, але й духовний, заклавши його своїм вихованцям, людям, які з ним спілкувалися.
У наш час пам’ять про нього увічнено перейменуванням вулиці Комунальної на вулицю імені П.П. Білецького-Носенка. А на приміщенні комунального підприємства «Послуга» було урочисто відкрито меморіальну дошку.
Анатолій Риженко
