Прилуки в часі

Прилуки в часі (45)

Середа, Груд. 23 2020

Мандруємо вулицями Прилук

Вулиця Михайлівська

Наприкінці 18 століття наше місто, за винятком центральної частини, являло собою вигляд села. Зокрема на Кустівцях знаходилися солом’яні мазанки, «обсаджені» різними коморами під стріхами та розкішними садами, городами, сіножатями, і звивисті вулички. Але на початку 19 століття влада вирішила змінити ситуацію. 1802 року було розроблено Генеральний план забудови міста, який передбачав ґрунтовну зміну загального вигляду містечка. Згідно з цим планом, прокладалися нові широкі прямі вулиці, які мали стати зручними артеріями руху.
Однією з таких стала вулиця Михайлівська. Вона пролягла на Кустівцях від вулиці Київської майже до самого берега Удаю. Станом на 1900 рік вулиця мала 24 володіння – 17 житлових будинків і 8 пустирів. Згодом на одному з них і розташувалися підсобні господарства іподрому. Що цікаво, до сьогодні збереглися такі пам’ятки, як заїжджий двір Густинського монастиря з Пантелеймонівською церквою (більш відомою пилучанам як капличка) та старовинний будинок під сучасним номером 34.
Також вулиця унікальна тим, що перейменовувалася кілька разів. Першу назву – Михайлівська – було надано при закладанні в першій половині 19 ст. Досить важко сказати, на честь кого дана така назва, вірогідно, в ім’я когось із членів царської родини.

Детальнiше..

Середа, Груд. 09 2020

0 коментарів

Мандруємо вулицями Прилук

Вулиця Боброва

На низинному лівому березі Удаю поселився колись, у 18 столітті, козак Сорока, і згодом те поселення розрослось у Сорочинці – село, яке 26 травня 1936 року було включене до складу міста. Десь приблизно в той же час кутки почали перейменовуватися на вулиці.
Саме тут, від річки, через усі Сорочинці й Лапинці, простягається вулиця Боброва, яка колись носила назву Кільцева.
У1983 році вулиця отримала нову назву на честь генерал-майора Федора Олександровича Боброва. Сам він був уродженцем Латвії, але й для нашого міста став досить визначною особистістю.
Як уже говорилося, Федір Олександрович народився в Латвії в селянській родині. Був учасником Першої світової війни, служив у РСЧА, мав швидке й успішне просування по службі. Другу світову зустрів командиром 222-ї дивізії, з якою розпочав війну, потрапив в оточення під Вязьмою, але вивів свої підрозділи з «котла». Після цього очолив 42-у гвардійську стрілецьку дивізію. Саме ту, яка 18 вересня 1943 року звільняла Прилуки від нацистських загарбників, за що й отримала почесну назву «Прилуцька».

Детальнiше..

Середа, Лист. 18 2020

0 коментарів

Мандруємо вулицями Прилук

Вулиця Миколи Маркевича

Вулицю, про яку ми сьогодні розповімо, почали прокладати в 1937 р. на півдні Прилук, паралельно Пирятинській. Спершу вона називалася Нова лінія, а в 1954 р. була перейменована на честь М.Г. Чернишевського – російського письменника-демократа, який набув слави ідеолога революційно налаштованої інтелігенції. Відомий його твір «Что делать?» був програмовим твором для низки революціонерів 19 ст.
У 2015 р. вулиця перейменована на честь відомого українського історика, письменника та етнографа Миколи Андрійовича Маркевича. Його життя тривалий час було тісно пов’язане з нашим краєм. Народився Микола Андрійович 26 січня 1804 року в с. Дунайці Глухівського повіту Чернігівської губернії. А от дитячі роки пройшли на Прилуччині в селах Рудівка та Турівка. Початкову освіту він отримав у Прилуцькому приватному пансіоні відомого педагога П.П. Білецького-Носенка. Потім продовжив навчання в Петербурзькому пансіоні Головного педагогічного інституту, де вже на той час цікавився історією, етнографією, фольклористикою рідного краю, збираючи різні документи й матеріали. Полишивши військову службу, Микола Андрійович деякий час жив і працював у Прилуках.
Ще під час навчання в пансіонаті Микола Маркевич отримав музичну освіту. І згодом у 1840 році ним були видані «Українські народні наспіви», серед яких окрема мелодія «Удай» була присвячена Прилуччині. Крім того, ще кілька його праць стосувалися виключно нашого регіону, а саме: «Про клімат Полтавської губернії», «Ріки Полтавської губернії», «Про народонаселення Полтавської губернії».
Однак із етнографічних праць Миколи Андрійовича викликає захоплення його робота «Звичаї, повір’я, кухня та напої сучасних малоросіян», яка вийшла 1860 року, уже після смерті автора. Ця книга подає календарний цикл свят українського народу: це і щедрівки з колядками, і посівальні пісні, й описи святочних, масляничних, великопостних обрядів, Великодня, троїцько-купальських вшанувань природи. Книга знайомить із мавками, русалками, відьмами й домовиками. Надзвичайно цінним у книзі є перший поданий Миколою Андрійовичем опис різдвяного Вертепу. У своїй праці автор розповідає і про народну медицину, а зокрема знахарство. Окремий розділ книги присвячений народному весіллю на Україні. Автор детально подає всі його етапи: сватання, вінчання, снідання дружок. Не менш цікавий розділ «простонародная кухня, десерт і напої». М. Маркевич описує дев’яносто оригінальних і в той же час простих у приготуванні страв. Варто тільки згадати гречані пампушки з часником, зубці, путрю, кулики, лемішки, корисні та поживні киселі, варенухи.

Детальнiше..

Середа, Лист. 11 2020

0 коментарів

Мандруємо вулицями Прилук

Вулиця Осипа Бодянського

Досить трагічна доля випадає для країн, коли вони терплять поразку у війні за свою незалежність. Переможці, окуповуючи країну, роблять усе, щоб пригнобити дух і волю до боротьби, знищити історичну пам’ять, нав’язуючи свою історію, своїх героїв.
У мікрорайоні Рокитний восени 1957 р. проклали нову вулицю. Простяглася вона між колишнім глиняним кар’єром і провулком Фрунзе. Нова вулиця отримала назву Артема, на честь більшовика Федора Андрійовича Сергєєва, який мав партійний псевдонім Артем. Уродженець Курської губернії, більшовик із 1902 р., в Україні відзначився як засновник маріонеткового утворення Донецько-Криворізька республіка, а потім як голова Донецького губвиконкому. Увесь час, із 1917 по 1920 рр., Артем був активним учасником встановлення радянської влади в Україні та впертої боротьби з Українською Народною Республікою. Оце й усе, що він зробив для України.
2015 р. у рамках декомунізації вулиця отримала нову назву – Осипа Бодянського, його називали «українізатором Москви».
Бодянський – наш земляк – із Варви, відомий славіст, історик і письменник. Народився 12 листопада 1808 р. в родині священника, закінчив історико-філологічний факультет Московського університету. Під час навчання однокурсники відзначали його феноменальну пам’ять – він міг дослівно повторити лекцію професора. Бодянський знав 14 мов, викладав у Московському університеті. Увесь час віддавав дослідницькій, редакторській та видавничій справі, вивченню етнографії України. Дійшов висновку, що саме полтавський діалект є основою української літературної мови. Товаришував із Т. Шевченком. Твори «Єретик» і «Послання до Шафарика» написані Кобзарем саме під впливом спілкування з Бодянським. Увів до наукового обігу пам’ятку – Пересопницьке Євангеліє. 11 січня 1846 р. Осип Бодянський видав «Історію русів» – твір кінця XVIII – початку XIX ст., присвячений історії розвитку України від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. У «Чтениях Московского общества истории и древностей российских», редактором яких був Бодянський, вмістив матеріал з історії Росії та України, видав «Літопис Самовидця».

Детальнiше..

Середа, Трав. 06 2020

0 коментарів

«75 років тому… 9 травня 1945 року»

(до 75-річчя Перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 -1945 рр.)

У кожного народу є сторінки історії, які не можуть, не повинні бути піддані забуттю. Одна з таких сторінок нашої історії – Друга світова війна 1939-1945 рр., яка торкнулася нашої країни. Тяжкий шлях лихоліття тривав на українській землі з 1941 по 1945 рік. Під час Другої світової війни в Україні загинули, за різними оцінками, від 8 до 10 млн людей, із них цивільного населення – близько 5 млн. Водночас 2,2 млн було вивезено на примусові роботи до нацистської Німеччини, 10 млн втратили притулок. На цілковиті руїни було перетворено понад 700 міст і селищ міського типу, майже 30 тисяч сіл.
Близько 7 тисяч прилучан пішли на фронт і кожен третій із них не повернувся до своєї оселі. Імена майже 3,5 тисяч навіки занесені на скрижалі пам’яті жертв війни. Та, незважаючи на втрати і страждання, ми йшли до Перемоги. Заключною частиною Берлінської наступальної операції, яка тривала 17 днів (з 16 квітня по 2 травня) став штурм Берліна. 29 квітня радянські війська просунулися до Рейхстагу. Кожний солдат, що знаходився тут намагався залишити на споруді свій «автограф перемоги». Серед них були й наші прилучани: червоноармієць Мариноха Микола Іванович, майор Екзаров Оник Григорович, сапер, розвідник Котеленець Борис Миколайович, навідник 76 мм гармати 150 Берлінської дивізії Петро Андрійович Тимощук.
8 травня в Карлсхорсті, представниками верховного командування було підписано Акт про беззаперечну капітуляцію Німеччини. Настала довгоочікувана Перемога, той світлий день, який назавжди закарбувався в пам’яті прилучан.
«Пам’ятаю, як ми раділи, цілувалися й обіймалися, не зовсім вірячи в те, що все скінчилося, що нарешті ми повернемось додому, до своїх рідних. На вулицях було чути пісні, сміх, салюти. Здавалось, що радість заполонила душі всіх без винятку. Ми плакали від щастя» – пригадує П.А. Тимощук.

Детальнiше..

Середа, Квт. 01 2020

0 коментарів

МАГДЕБУРЗЬКЕ ПРАВО

(до 935-річчя Прилук)

Магдебурзьке (або німецьке) право сформувалося в ХІІІ ст. в німецькому місті Магдебурзі, а потім набуло поширення, в тому числі й в українських містах. Встановлювало воно порядок діяльності органів міського самоврядування, закріплювало права міських станів, цехів, суду, купецьких об’єднань, регламентувало питання опіки, благоустрою міст, торгівлі, спадкування, а також оподаткування населення, громадського порядку тощо.
В Україну магдебурзьке право прийшло разом із німецькими колоністами: вже князь Данило Романович і його наступники забезпечували колоністам привілеї користуватися власним правом і мати власні судово-адміністративні інституції. Із переходом українських земель під владу Литви та Польщі його надавали великі князі або королі.
Введення магдебурзького права в Україні сприяло виділенню міського населення в окремий соціальний стан і сприяло розвитку міст. Джерелами магдебурзького права були збірники польською мовою, перекладені з німецької та латинської мов. У другій половині XVII-XVIII ст. було зроблено й українські переклади.
У ХV-ХVІІ ст. магдебурзьке право дістали більшість міст України. Першими українськими містами, що одержали магдебурзьке право, були Володимир-Волинський (1324 р.), Львів (1352 р.), Кам’янець (1374 р.), Київ (1494 р.). Магдебурзьке право Києву було підтверджене в 1802 р. Олександром І, на відзнаку чого на березі Дніпра був встановлений пам’ятний знак.
На Чернігівщині магдебурзьке право отримали Новгород-Сіверський (1620 р.), Стародуб (1620 р.), Чернігів (1623 р.), Ніжин (1625 р.), Батурин (1654 р.), Козелець (1656 р.), Остер (1662 р.). Мали те право й інші містечка. Прилуки належали до категорії міст, які отримали магдебурзьке право від власників. Так, князі Вишневецькі у ХVІ ст. подарували це право Лохвиці, Лубнам, Пирятину та Прилукам.
Разом із грамотою на Магдебурзьке право Прилуки також отримали герб і печатку (1592 р.).

Детальнiше..