Прилуцький край у період Української революції 1917-1921 років

Українська революція 1917-1921 років – це один із ключових та водночас найскладніших періодів національної історії ХХ століття. Лише в чотири роки вмістилося стільки людських сподівань, гарячих надій, кривавих битв, готовності стояти за Україну аж до самої смерті – й водночас стільки демагогії, брехні, непереборного владолюбства, що ця доба є воістину незабутньою для нових поколінь українських патріотів.
Ідею самостійної незалежної держави на початку ХХ століття підтримали в різних куточках України, у тому числі й на Прилуччині.

ЗА ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

Коли у червні 1917 року Центральна Рада утворила свій уряд і почала домагатися проголошення автономії України в складі нової Росії, у Прилуках влада стояла на позиції українського національно-визвольного руху. У міській Думі обговорювалися питання про українізацію міських шкіл та гімназій, всіляку підтримку отримало товариство «Просвіта», засноване 16 березня 1917 року з метою розвитку української культури, освіти, мови.
З острахом сприйняли прилучани події жовтня 1917 року, коли до влади в Росії прийшли більшовики. Тоді в місті відбулися об’єднані збори всіх партійних і громадських організацій, на яких було засуджено «зухвалий виступ» більшовиків у Петрограді та створено військово-революційний комітет для захисту міста й повіту «від виступу більшовицьких партій і темних елементів».

Шановні добродії! У минулому номері «Града» я повідомляв читачам про існування так званого дозвільного документа, яким відкрили трафік великовагового транспорту по нещасних дорогах нашого міста. Так от, історія має своє продовження.
Як депутат міської ради, я отримав лист за підписом міського голови, в якому зазначено наступне: «Надсилаємо копію листа Служби автомобільних доріг у Чернігівській області, на підставі якого надано можливість проїзду по дорогах загального користування великоваговим транспортом». І головне, додаток на двох аркушах (фотокопія самого листа). Зупинимося спочатку на цьому. Я не знаю, хто так підставляє міського голову, готуючи настільки недолугі відповіді, але підпис мера Прилук легатимізує таку, перепрошую, дурницю.
До конкретики: в листі облавтодору зазначено, що в порядку винятковості надано дозвіл проїзду вантажівкам (19 штук зерновозів), які належать ТОВ «Батьківщина» по автодорозі, увага: Н-07 Київ – Суми – Юнаківка. Для допитливих – це бетонна дорога, яка проходить обабіч Прилук із півночі від «круга» в Заїзді та «штанів» на Манжосівці. Тобто Прилуки зерновози не повинні чіпати. Йдемо далі. У листі надано ще дозвіл для одного автомобіля (молоковоз, одна штука), маршрут руху якого визначено ще й по трасі Р-67 Чернігів – Ніжин – Пирятин. З останнього слідує, що дірявити залишки міського асфальту обласні держиморди дозволили лише одному молоковозу. У принципі, одного колісного молочника громада переживе, чи не так?
Підсумовуючи сказане. Зерновозів на вулицях міста ми не повинні бачити, навіть у винятковому порядку, а буденну тишу провінційного містечка може порушити одинокий транспорт із лактаційним продуктом.

Суд із новим головою

17 березня в Прилуцькому міськрайонному суді відбулося обрання голови суду на зміну Анатолію Галичу, який пішов у відставку. Новим очільником обраний Олександр Ільченко – за результатами таємного голосування він отримав 8 голосів, тоді як за Анатолія Коваленка віддано 1 голос.
Олександр Іванович Ільченко має близько 17 років стажу в галузі права. Перед обранням на нову посаду був заступником голови Прилуцького міськрайонного суду.

Дві патріотичні сотні

Столітні ювілеї видатних суспільних подій відзначили в Прилуках минулого тижня. Рівно сто років потому, як 16 березня 1917 року виникла Прилуцька «Просвіта», в приміщенні краєзнавчого музею відбулася тематична краєзнавча година. А 17 березня в актовій залі міської ради пройшов захід «Відродження», присвячений 100-річчю Української революції 1917-1921 років і створенню Української Центральної Ради.

Звільнити винних!

Депутатський корпус міської ради на позачерговій сесії минулої середи висловився за недоцільність застосування сили проти активістів економічної блокади тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької областей та вирішив звернутися до Президента Україна Петра Порошенка й Голови Верховної Ради Андрія Парубія. «Вимагаємо звільнення посадових осіб Міністерства внутрішніх справ України, Національної поліції України, Служби безпеки України, винних у протиправних діях щодо учасників блокади», – йдеться в прийнятому рішенні.

«Цирк – останній прихисток чистого мистецтва» – саме так висловився про циркову арену французький письменник Франсуа Моріан. І недаремно, адже цирк – це певною мірою індивідуальний казковий світ із загадковою та приємною атмосферою, у яку залюбки поринає кожен із глядачів.
Прилучани минулого тижня також мали змогу побачити феєричне циркове шоу. З величезним успіхом у нашому місті за підтримки міського голови Ольги Попенко пройшли гастролі найбільшого цирку України «Кобзов». П’ять днів, доки він перебував у Прилуках, майданчик біля стадіону «Супутник», де розташувалися шатро й виставки цирку, був епіцентром радості для дітей і дорослих.
Розважальне містечко на колесах пропонувало відвідати п’ять видовищних виставок: парк динозаврів (динопарк), тераріум, кімнату сміху, виставку трансформерів і зоопарк. Але найбільш вражаючою виявилася шоу-програма під символічною назвою «Ангели цирку». Хто сказав, що люди не вміють літати? Відвідавши це шоу, кожен повірить у неможливе.

17 березня міський Будинок культури зустрів кращі команди телевізійного проекту «Ліга Сміху», що проходить на каналі «1+1». Підопічні Володимира Зеленського приїхали до прилучан із концертною програмою, тому звичні КВНівські конкурси були замінені повноцінним вибуховим дійством. Відсутність змагального елементу не знизила градус гумору на сцені, адже присутні змогли побачити відомі номери визнаних зірок.
Першим на сцену вийшов Артем Рожко – постійний спонсор ліги КВН «Прилуки» і великий друг руху веселих і кмітливих у місті. Депутат Прилуцької міськради подякував командам за те, що продовжують життя прилучан сміхотерапією, а самим жителям міста – за те, що вони у важкі часи не втрачають почуття гумору. Після головного спонсора на сцені виблискував місцевий талант Артем Дамницький, який був не тільки ведучим, а й монокомандою-учасником концерту. Його «Тобі Альдервейрельд» за останній рік виграв ледь не половину всіх місцевих ліг по Україні, тому в блокноті КВНщика було багато яскравого й актуального гумору.

Нещодавно було відзначено переможців у конкурсі на здобуття літературно-мистецької премії імені Любові Забашти «Квіт папороті».
Ми, що нижче підписалися, були несподівано вражені оголошеними результатами вищеназваного конкурсу. І не так тому, що не побачили серед переможців прізвища Анатолія Григоровича Риженка, а передусім тим ставленням членів журі конкурсу, очолюваних до недавнього часу викладачем української мови і літератури гуманітарно-педагогічного коледжу ім. І.Я. Франка, а тепер заступником міського голови Тетяни Фесенко, до змісту його напрацювань.
Щоб читачам було зрозуміло, про що йде мова, нагадаємо зміст рецензії, яку було надано його напрацюванням, до яких увійшли наступні літературні дослідження: 1. «Дочка голубого Удаю»; 2. «Тарас Шевченко у творчості Любові Забашти»; 3. «Україна в поезії Тараса Шевченка»; 4. «Кобзар крокує по планеті»; 5. «Тарас Шевченко і видатні діячі польського визвольного руху».

Мабуть, немає людини в Прилуках, яка б не чула про талант Миколи Турківського. Народився Микола Петрович у 1937 році в селищі Линовиця Прилуцького району. Тут пройшли його перші роки життя, тут вчився любити, пробачати і сюди завжди линули його думки – до рідної домівки.
Після закінчення школи вступив до Дніпропетровського художнього училища, бо любив малювати змалку. Отримавши диплом скульптора-викладача малювання й креслення, працює в Дрогобичі на Прикарпатті. У 1971 році Микола Петрович переїхав із сім’єю в Прилуки, почав друкуватися в газеті «Правда Прилуччини».
Микола Турківський – автор багатьох поетичних збірок: «Материнка» (1969), «Видноколо» (1974), «Земні дороги» (1981), «Литаври літа» (1987), «Струни бандури» (1991), «Стодзвони» (1991), «Серця мого чорнобривці» (1992), «Мур-мур» (1994), «Заєць-писанкар» (1995), «Серце матусине б’ється» (1995-1996), «Цвинтар» (2004), «І дум, і років передзвін» (2004), «З Тарасовим іменем (2004)», «Моєї молодості зорі» (2005), «А дні за днями – журавлями» (2005), «Зацвіли в Прилуках абрикоси» (2007), «Акроцикл» (2007), «Вино любові» (2007), «На хвилях пам’яті» (2008), «В орлиному розкриллі гір» (2008), «Мати, Матусенька, Ненька» (2009), «У музиці – його життя і доля» (2009), «Хрещата доля» (2010), «У вічному квіті» (2010), «І таке буває» (2010), «Тобі, кохана» (2011), «Жниво», (2011), «Війна в душі моїй вогніла» (2012).

До 95-річчя з дня народження Олексія Андрійовича Денисенка

Мало кому в Прилуках із кінця 60-х років ХХ століття не було відоме ім’я Олексія Денисенка, мало хто не чув його захоплюючих розповідей про минуле прилуцького краю, про наших славних предків. Цього приємного, з привітною посмішкою, яка ховалась у довгих козацьких вусах, чоловіка товариші та друзі ласкаво називали «Наш історик».
Олексій Андрійович народився 24 березня 1922 року в селі Дейманівка на Срібнянщині, тут закінчив семирічку, а потім у Срібному десять класів і вступив до військового училища в білоруському містечку Пуховичах. Але мрію отримати професію військового, що давала можливість носити гарну форму й багато подорожувати, раптово обірвала війна. Олексій Андрійович, як командир танково-десантної роти, брав участь у боях на Волховському, Ленінградському, Першому Українському фронтах, в обороні та ліквідації блокади Ленінграда, за що був нагороджений двома орденами Червоної Зірки, Великої Вітчизняної війни І, ІІ ступенів і багатьма медалями. По закінченні війни продовжив службу в Збройних Силах.
Із 1957 року його доля була пов’язана з Прилуками. Як колишній військовий, працював у міському оборонному товаристві, читав лекції з цивільної оборони, патріотичного виховання молоді. Маючи фотографічну пам’ять, детально розповідав про героїзм своїх товаришів у роки Другої світової.