49-річний Ростислав Хотин – один із найвідоміших українських журналістів, що працює за кордоном. Це його політичні огляди щодо ставлення Європи до подій в Україні часом можемо бачити у вечірніх новинах. Та, можливо, не всі знають, що Ростислав Георгійович – наш земляк, народився в Прилуках, де й зараз проживає його рідня: батько Георгій Хотин та рідний брат Ярослав із сім’єю. На жаль, декілька років тому померла мати журналіста Світлана Хотина. Їй було 76. Георгій Степанович багато років поспіль пропрацював журналістом у місцевій газеті «Правда Прилуччини», також був головним редактором і нашого видання. Зараз очолює міську Спілку ветеранів.
Нещодавно Ростислав Георгійович приїздив до родичів у Прилуки. Як тільки ми про це дізналися, то й виникло бажання поближче познайомитися з колегою-журналістом та розповісти дещо цікаве про нього вам, наші читачі. І от що в нас із цього вийшло:

– Ростиславе, як давно ви не були в рідному місті?
– Не скажу, що часто приїжджаю, але намагаюся принаймні раз чи два на рік бувати в Прилуках.
– Чи помітили якісь зміни в Прилуках?
– Так, звичайно. Місто  стало  чистішим, центр  досить гарно виглядає. Особливо радує, що відродились і відбудувались церкви – чи відбудовуються – як у випадку з церквою Київського патріархату в самому серці міста, яку я відвідую кожного разу, коли буваю в Прилуках. Також намагаюсь під час відвідин Прилук побувати й у Густинському монастирі, його відбудова теж дуже радує.
– Є ще люди, крім рідні, з якими обов’язково хочеться зустрітися по приїзду сюди? Сумуєте за Прилуками?
– Окрім рідних в мене в Прилуках також залишилось багато друзів. Не завжди під час кількаденних приїздів вдається побачитись, але зв’язок якось тримаємо. Зі своїми однокласниками ми зустрічаємось щоп’ять років на круглі дати закінчення школи. І нашого класного керівника, і першу вчительку теж запрошуємо. Наступна зустріч наша буде в 2019 році.
– Прилучани по праву можуть пишатися Вами як своїм земляком, бо не кожному жителю маленького містечка вдається досягти таких висот. Чи легким був Ваш шлях на теренах журналістики?
– Ну, Прилуки – не таке вже й «маленьке», і не таке вже й «містечко»... За європейськими нормами – це середнього розміру місто, яких на континенті багато. До того ж древнє місто, засноване ще в часи розквіту Київської Русі, було столицею Прилуцького козацького полку, який повним складом зробив європейський вибір разом із гетьманом Іваном Мазепою ще на початку 18-го століття.
Ну, а щодо професійного шляху, то я з дитинства завжди намагався стежити за міжнародними подіями й цікавився міжнародною політикою. Але в часи СРСР цілу Україну тримали в провінційному статусі. Тому коли Україна отримала незалежність, дуже пишаюсь тим, що причетний до створення першої телепрограми на українському телебаченні, присвяченої міжнародному життю, яка аналізувала міжнародну політику крізь українські очі й українську призму.
– Маємо інформацію, що Ви змінили місце роботи. Де зараз працюєте? З чим це пов’язано?
– Ну, я вже три з половиною роки працюю в Празі на Радіо Свобода. До цього майже рік працював у Брюсселі, а ще перед тим – довгий час на Бі-Бі-Сі в Лондоні. У Празі веду теми євроінтеграції України, стежу за процесами в ЄС, а також за мирним врегулюванням конфлікту на Донбасі, темою Криму. Оскільки Прага – в центрі Європи, то звідси цікаво стежити як за Центральною, так і за Східною Європою – так званою «новою Європою», яка раніше пройшла шляхом, яким нині йде Україна. Досвід найближчих західних сусідів України дуже й дуже цікавий і повчальний.
– Волею долі та у зв’язку з особливістю професії ви бували в різних країнах, містах. Яке Ваше улюблене місто?
– Важко сказати, яке найулюбленіше місто – Лондон дуже люблю, але й інші міста також. Вони всі різні. Київ дуже подобається, звісно. Щодо країн – величезне враження на мене справив Афганістан. Такої бідності я ніде й ніколи не бачив у своєму житті, й на мене це справило величезне враження з точки зору ставлення до матеріального. Але водночас такої гордості та самоповаги як у афганців я не бачив ні в кого.
– Де любите відпочивати?
– Найкращий відпочинок для мене – це активний. Або подорожі, або заняття спортом, або праця в садку. Також дуже люблю наші традиційні шашлики, коли приїжджаю в Прилуки до рідних. Приємна розмова, вогнище, вино... Отримуєш великий емоційний заряд на довгий час.
– У роботі Ви маєте доволі принципові позиції щодо політики чи нинішнього становища в державі загалом. А який Ви вдома, в сім’ї?
– У принципі, я думаю, що журналісти повинні бути об’єктивними, збалансованими й неупередженими. Тому свої особисті політичні погляди я намагаюся не демонструвати у своїх журналістських матеріалах. Я, наприклад, не роблю дописів на політичні теми в соцмережах і не пропагую свою позицію. Важко зрозуміти, скажімо, коли журналіст уже висловив свою особисту позицію в соцмережах, а потім повинен робити об’єктивний і збалансований матеріал на ту ж тему чи брати інтерв’ю...
Щодо мене «домашнього», то, в принципі, я не дуже люблю говорити на приватні теми. Одне можу сказати, що журналістика – це не робота з дев’яти до п’яти, як-то кажуть. Журналіст постійно працює над собою, й щоби залишатись «на плаву» в професії, журналіст повинен постійно вдосконалюватись і виходити за межі звичної «зони комфорту».
– Що Вам подобається, а що не подобається в людях?
– Я дуже ціную в людях порядність, скромність і почуття гумору. Оскільки я вже поміняв кілька країн і міст, у яких живу й працюю, то дуже ціную дружбу, яка витримала випробування часом і відстанню. Мабуть, це і є справжні дружні стосунки, які утримались на довгих відстанях і пройшли через роки.
– Ростислав Хотин – хто це з точки зору образів? Як би Ви себе охарактеризували?
– Я не дуже люблю говорити про себе особисто – я усього лише журналіст. Але з точки зору образів – намагаюсь поєднувати традиції й модерн. Тобто, мені дуже подобається історія (в тому числі й Прилук), але також намагаюсь іти в ногу з часом. Мені здається, що й найуспішніші країни – це оцей сплав традицій і консерватизму з одного боку, але водночас модернізму й готовності до змін.
– Порівнюючи життя в Європі, як Ви охарактеризуєте сьогодення українців, які виживають на одну заробітну плату, та й ту мінімальну?
– Ну, не треба ідеалізувати життя в Європі – тут люди дуже багато працюють. На мою думку, проблема України в тому, що перехідний період в країні затягнувся, що було втрачено два десятиліття, а справжні реформи почались лише після Революції Гідності. Не знаю, чи витримали б поляки, якби в них «шокова терапія» розтягнулася на два десятиліття... Але раніше, можливо, було не до справжніх реформ, бо Україна фактично чверть століття відстоювала свою державність і продовжує робити це й зараз, беручи до уваги війну на Сході.
– Як Ви вважаєте, які перспективи України – чи зможемо ми жити заможніше, щасливіше? Як скоро прийдуть кращі часи?
– Кращі часи – не за горами. Принаймні, в це хотілося б вірити. Але вже й так багато зроблено! А для того, щоб оте «краще» настало швидше, як на мене, треба рухатись у Європу, ставати членами ЄС, але й українцям треба трохи мінятись, стаючи й самим європейцями. Треба повірити у власні сили й активніше будувати Європу в самій Україні.
– Дуже Вам дякую за цікаві відповіді. Успіхів Вам і до побачення.
– І Вам спасибі й до побачення!

Мар’яна Гибенко