«Узагалі поляки організували підтримку для українців на найвищому рівні. Насправді ж, більшість наших земляків виїжджали з України, тікаючи від війни, з мінімумом речей і коштів. Тому для всіх, хто цього потребує, в місті є гуманітарний магазинчик із одягом, соціальна служба періодично видає прибулим продуктові набори. Допомога відчувається звідусіль. І ми не перестаємо дякувати за це полякам», – говорить Юлія.
Діти також доволі швидко адаптувалися в новому середовищі. Старший син Юлії Герман і молодша донька Анни Еріка практично відразу почали відвідувати місцеву школу, де їм, до речі, дуже сподобалося, відразу знайшли спільну мову з новими однокласниками. Та ще й в обох класах на той час уже були діти з України. Не залишили школярі й навчання в своїх рідних школах – Прилуцьких гімназіях №5 та №1. Обоє продовжували дистанційне навчання й по можливості виконували всі запропоновані завдання. Треба було обов’язково отримати документ про освіту в рідній школі, адже невідомо як ситуація складатиметься у вересні.
А от менший син Юлії, 8-річний Назар, лише нещодавно пішов до школи. Зарахуванню передував довгий процес перекладу всіх документів, у тому числі й історії хвороби, польською мовою. Це спеціалізована школа для діток із особливими потребами, куди він щоранку збирається із великою охотою. І незнання мови хлопчику абсолютно не заважає. «Дещо й сам уже може сказати польською», – хвалиться мама Юлія.
А от старший син Анни Денис – цьогорічний випускник. І тут, мабуть, найскладніше – закінчувати школу за таких умов, готуватися до вступу у вищий навчальний заклад. Просто голова йде обертом. Але юнак не опустив руки. Наразі він готується до складання мультипредметного тесту й подальшого вступу до університету в Кракові.
«Насправді, ми й самі збиралися вступати в закордонний ВНЗ, щоправда у Словаччині. Ще на початку зими це вирішили. Але плани довелося змінити. Тому, щоб краще підготуватися до вступу, Денис пішов на курси польської мови. І я разом із ним. За компанію», – говорить Анна.
До речі, Юлія теж посилено вивчає польську мову. І на це має свої причини: «На мовні курси я записалася, бо на даному етапі хочу залишитися в Польщі й знайти роботу за своєю спеціальністю, а для цього необхідно отримати сертифікат певного рівня знання мови. Але це я зараз так думаю, що ж буде далі – невідомо. Цілком можливо, що вирішимо повернутися в Україну. Життя непередбачуване».
Дійсно, як показують події останніх чотирьох місяців у нашій країні – не все залежить лише від нас, і плани можуть різко й досить кардинально змінюватися. І ось до цього сьогодні точно треба бути готовим, як ніколи.
А ще хочеться відмітити, що наші дівчата мають досить активну життєву позицію і, навіть, на новому місці шукають себе та хочуть допомагати таким же вимушеним переселенцям, як і самі. Займаються волонтерством.
«Якось нас покликали допомогти розфасувати речі на складі гуманітарної допомоги. В Україну хлопцям із ЗСУ білизну, одяг й інші речі відправляли. А потім, помітивши, що ми непогано так у всьому орієнтуємося, запропонували попрацювати в невеличкому магазині з одягом для українців. Як виявилося, спочатку такий вид допомоги організували німці, яких у Барлінку теж досить багато, адже місто знаходиться відносно недалеко від Німеччини. Згодом поляки підтримали цю ініціативу й продовжили її реалізовувати. Це все безкоштовна допомога українцям. Магазинчик працює з 10.00 до 14.00 і щодня дуже багато переселенців заходить. А ми допомагаємо підібрати їм одяг, взуття. Та й просто поспілкуватися із земляками можна, бо кожен зі своєю історією, зі своїм болем. Ось так поговориш – і легше всім стає. Дякувати Богу, що ми наразі всі в безпеці», – розповідає Юлія.
Крім того, Анна й у новому місті продовжує займатися улюбленою справою. Адже, хіба можна приглушити в собі пісню, творчий порив? Не змогла й вона. Уже з перших днів перебування в Барлінку, знайшла своє місце в творчій родині містечка. Виступає на різноманітних фестивалях, які організовуються на підтримку українців, і співає там українські пісні, чим прославляє нашу неньку Україну в такі складні для неї часи.
«Я навіть встигла членом журі дитячого вокального конкурсу побувати. Ще на початку перебування в Барлінку я звернулася в місцевий Будинок культури «Панорама», шукаючи роботу, і отримала таку пропозицію. Тож, і польських діток змогла послухати та оцінити», – зізналася Анна.
Виступає на музичних фестивалях разом із тіткою і 12-річний Герман, який також не покинув занять на акордеоні та продовжує займатися зі своєю вчителькою Щербиною Світланою Борисівною онлайн. «Зовсім скоро ми збираємося переїздити до іншого міста, там працює мій чоловік Олександр. Тож питання подальшого навчання дітей також продумували. На даний час ми вже були на прослуховуванні в музичній школі саме в тому місті. Тож Герман продовжуватиме навчання музиці вже очно з вчителем. Займається він на інструменті в Прилуцькій музичній школі з 6 років і не хоче залишати цієї справи, адже має, за словами його викладача, неабиякий талант», – розповідає Юлія.
Як бачимо, українці – такий народ, який може пристосуватися будь-де. Та все ж, серця наші – з нашою рідною Україною. Віримо, що напасть, яка прийшла на нашу землю лютневого дня скоро скінчиться і всі ми дружно повернемося до рідної країни, улюбленого міста та безмежно дорогих нашому серцю людей: друзів і близьких.
З нами Бог! Перемога за нами!
Мар’яна Гибенко
