«…І нема розради, нема неньки, нема віри, нема України». Такі рядки зустрічаються в листі Михайла Каленіченка, остарбайтера №7004,425, 1590 робітничих таборів на території Бельгії.

75 років тому почалося вивезення населення України на примусові роботи в Німеччину. 15 квітня 1942 року до Німеччини вирушив перший ешелон робітників, набраний з усієї області, в т.ч. і з Прилуцького повіту. На дорогу видали по три хлібини та по кілограму ковбаси. (Інформація з окупаційної газети «Вісті Прилуччини» за 1942 р.)
Кількість таких «добровольців» доводилася постановами райстарастату з указаним числом людей. Серед них був і Михайло, який попав на роботу в окуповану німцями Бельгію. У листі описує всі жахіття життя й роботи на шахті та просить пробачення у своїх рідних: «...похудав, зблід, одні кісточки та кожа…тут уже вмирають, буде і моя черга. Звідти не вернутись, хіба калікою. Моліть Бога, нехай і він мене простить».
Він передає вітання своїй коханій дівчині Дусі, сестрі Ніні: «Цілую Дусю, маму, папу, Марію, Ніну» і знову, звертаючись до рідних, особливо, до мами, просить за все, що, можливо, було не так, просить пробачення.