
Городяни (117)
Прикраси – яскраве та унікальне явище в духовно-мистецькій і матеріальній культурі будь-якого народу, у тому числі й українського. Вивчення прикрас, як важливого компонента одягу, несе цінну інформацію про побут, естетичні норми й уподобання їхніх носіїв. Саме тому я вирішила більше дізнатися про таку дивовижну прикрасу, як намисто, яке й стало об’єктом моєї першої науково-дослідницької роботи. Попрацювавши в Національній історичній бібліотеці в Києві, дізналася, що в Україні намиста з давніх часів були найпоширенішою прикрасою. Жінки, наприклад, вірили, що вони зберігають жіночу силу й захищають від зла – тому не вдягнувши нічого на шию навіть із дому не виходили. Намиста робили з коштовного й напівкоштовного каміння, монет, скла, дерева, кераміки й бісеру. Чоловік, освідчуючись у коханні, дарував не каблучку (ця традиція прийшла набагато пізніше), а добре намисто. Їх купували по разку й по намистині, передавали в спадок від матері до доньки й носили по кілька штук одночасно. Але окрім усіх повір’їв і забобонів, намисто було й лишається ефектним аксесуаром, без якого годі уявити популярний нині етно-стиль і бохо.
Мені дуже хотілося в своєму рідному місті знайти панянку, яка б у своїй маленькій скриньці мала старовинне коралове намисто, отримане в спадок від предків як оберіг. У цьому мені допомогла моя вчителька.
І ось настала та мить, на яку я чекала. Світлана Чернякова, завідувач міського методичного центру Управління освіти, вчитель географії Прилуцької гімназії №1 імені Георгія Вороного, має власну колекцію намист із натуральних каменів.
Громада нашого міста, Прилуцька міська організація ветеранів України понесли тяжку втрату – на дев’яносто першому році життя помер кавалер Почесної відзнаки Прилуцької міської ради «Честь і Слава», громадянин міста Прилуки ВІСІЧ В’ячеслав Володимирович.
Він народився в березні 1927 року на Полтавщині в родині службовців. Через сім років сім’я Вісічів пов’язала своє подальше життя з нашим містом Прилуки, батьки віддали В’ячеслава на навчання в школу №8, яку він закінчив напередодні Другої світової війни, отримавши посвідчення за сім класів.
Після звільнення міста від фашистських окупантів продовжив навчання, відбував військову службу у Військово-морському флоті України. Демобілізувався в 1951 році в ранзі старшини 2 статті.
У мирний час працював в Яблунівському райкомі комсомолу, навчався в Одеському машинобудівному технікумі, Київському політехнічному інституті.
У 1955 році почав працювати на заводі «Будмаш» – майстром, технологом, начальником цеху, головним інженером, а в 1964 став директором підприємства.
В’ячеслав Володимирович майже 20 років очолював роботу одного з найбільших підприємств міста. Під його керівництвом завод став в авангарді машинобудівної промисловості: працювало 9 основних цехів, продукція відправлялася за кордон до 14 країн світу. Прилуцькі цементовози, підіймачі, розчинонасоси, вапно- очисники виготовлялися зі знаком якості. В’ячеслав Володимирович велику увагу приділяв удосконаленню технології виробництва, що давало можливість збільшувати обсяги випуску й асортимент продукції.
Завод «Будмаш» отримав чимало відзнак всесоюзного значення, у тому числі «Підприємство високої якості продукції». За заслуги в розвитку підприємства В’ячеслав Володимирович був удостоєний звання «Заслужений працівник Міністерства будівельного, шляхового та комунального машинобудування СРСР». Крім того, В’ячеслава Вісіча нагороджено двома орденами Трудового Червоного Прапора, орденами «Знак Пошани», «Вітчизняної війни», «За мужність», багатьма медалями.
Так сталося, що 22 червня 1941 року хлопці десятого класу Ряшківської середньої школи за розпорядженням районного відділу освіти мали поїхати до Іваницького військкомату, аби стати на облік. Зі святковим настроєм, із атестатом зрілості разом із учителем військової підготовки, група випускників прибула до місця призначення. Тут хлопці дізналися про страшну біду – рано вранці фашистська Німеччина напала на Радянський Союз.
Серед групи хлопців був випускник школи Микола Однолько. Він тоді не знав, як складеться його подальша доля і що він пройде суворими шляхами війни, захищаючи рідну землю, визволяючи країни Європи.
5 вересня 1941 року він теж запам’ятав – саме цього дня він був призваний до лав Червоної Армії. У Чугуєві, Харківської області, освоїв військову спеціальність розвідника, артилериста, сапера.
Після навчання воював на Південно-Західному фронті. Отримав поранення. Після одужання був учасником Корсунь-Шевченківської операції, брав участь у завершальних діях по знищенню найбільшого угрупування ворожих військ. Йому довелося брати участь у звільненні Румунії, Угорщини, Чехословаччини, Австрії. Про те, як він воював, свідчать нагороди: Орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За взяття Будапешта».
Болем у серці багатьох прилучан відгукнулося повідомлення про раптову смерть Сакун Лариси Олександрівни, її добре знають прилучани. Працювала в комсомолі, інструктором міськкому партії, 14 років у виконкомі міської ради депутатів, бо володіла високими якостями людини. Це те, що потрібно було для відповідального секретаря міської ради. На той час депутатський корпус міського органу становив 220 депутатів (нині 34). Вона контролювала й допомагала місцевим обранцям виконувати накази виборців, вирішувала питання життєдіяльності міста Прилуки.
Її талант організатора проявився й тоді, коли почала працювати на громадських засадах у міській організації ветеранів. Саме вона організувала тут волонтерську групу, члени якої допомагали матеріально малозабезпеченим прилучанам. Лариса Олександрівна зібрала кошти для увіковічення пам’яті прилучан, які звільняли місто від фашистів, трьом із них, за її ініціативою, встановлені меморіальні дошки. А ще зробила, якщо так можна висловитися, «літературний подвиг», написавши 180 нарисів, замальовок про прилучан і учасників Великої Вітчизняної війни, які на фронтах проявили героїзм і відвагу. Про те, що всі розповіді написані талановитою людиною, свідчить той факт, що в книгу «Йшли в бій молодими», що видана в Чернігові, були включені 10 розповідей про прилучан, написані Ларисою Сакун.
Діти з обмеженими можливостями – найбільш беззахисні та вразливі в будь-якому суспільстві та часі. Їм так потрібні захист і милосердя, увага й доброта! Вони знаходяться в нерівних умовах, і їм украй необхідні турботливі люди поруч, які б навчили їх радіти життю, які б вселили впевненість у те, що вони мають право на щасливе дитинство, на подальше комфортне доросле життя…
У Прилуцькому Центрі комплексної реабілітації дітей із інвалідністю «Світанок» надають допомогу дітлахам раннього дошкільного та шкільного віку з органічним ураженням центральної нервової системи, внутрішніх органів, інтелектуальною недостатністю, затримкою психо-мовного розвитку, синдромом Дауна, аутизмом, порушеннями зору та слуху, з захворюваннями опорно-рухового апарату. Уже 10 років поспіль ці дітки отримують у Центрі соціальну, психологічну, педагогічну, медичну та фізичну реабілітацію.
– Обмежені фізичні та інтелектуальні можливості дітей – не вирок, а своєрідний виклик долі, – впевнена директор центру Марія Шабалтас. – Це загальна проблема суспільства, держави, над якою ми наполегливо та щоденно працюємо разом із батьками, з громадськістю. У країні активно впроваджується інклюзивна освіта – діти з особливими потребами мають соціалізуватися у звичайних школах зі звичайними дітьми. Завдання нашого закладу – підготувати їх до цього. Вони всі різні, але ж кожна дитина – особистість, має свою неповторну індивідуальність, і ми цінуємо в ній це. Процес реабілітації непростий і довготривалий, і навіть найменший результат наших діточок – велика перемога для нас. Ми робимо все для того, щоб вони почувалися щасливими…
Говір теплий... Вимова – м’яка...
Кожне слово – дароване серцем.
Все це – в згадках... У їхніх руках,
В добрих споминах, друже, усе це.
Очі мрійні... І щира душа...
І розмови... Розмови відверті...
Ой, яка ти!.. Яка ти чужа!..
Ой, яка ти безжалісна, смерте!
Микола Турківський
12 грудня 2017 року на 81 році пішов із життя
ТУРКІВСЬКИЙ Микола Петрович,
прекрасна людина, відданий патріот, талановитий поет, прозаїк і художник, найстарший та найшанованіший член Прилуцького товариства літераторів, член Національної спілки письменників України з 1976 року.
Пам’ять про нього буде жити на Прилуччині завжди як серед людей, так і в мистецтві, до якого відносяться книги, які не згорають в горнилі часу.
Прилуцька міська рада розділяє скорботу та біль рідних, друзів, колег – усіх, хто знав і працював із Миколою Турківським.
На лоні праведників хай оселить Господь його душу!..
Останні коментарі
-
Потрібні нові системи сповіщення
Написав Антон 22.02.2024 (Міські новини)
- Бажано, щоб і старі системи сповіщали про відбій
- Як вони так швидко вибиваються ті ями...
- Але ж проблема існує...
Будьте на зв'язку з нами
Заголовок
- ВІТАННЯ Прокоментуй першим!
- Підтримка військових і ветеранська політика Прокоментуй першим!
- Валерій Дубіль і БФ молодіжної ініціативи «Надія» передали сучасне обладнання РЕБ військовим із Прилук Прокоментуй першим!
- 20 мільйонів на оснащення міської лікарні Прокоментуй першим!
- Прощання з Героєм Прокоментуй першим!
- Прилуцька «Горлиця» вражала співом гостей у Переяславі Прокоментуй першим!
Теги
Фото зі статті
Хто на сайті
Зараз 1832 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті