
Городяни (117)
Не буду шкодувати час
Всі спогади залишу там,
На діамантових світлинах,
Які всім внукам передам.
А Ви залишаєте фото на згадку? А в ретро-стилі? А з посмішкою?
Сьогодні Максим Дрожніков, прилучанин, фотохудожник зі стажем, розповість трошки про свій світ світлин. Тут не буде довгих розповідей про ретро «Смены» та «Зениты» і також про розкручені селфі з витягнутими губками. Лише автобіографічна розповідь людини, яка не народилася з палким бажанням жити з фотокамерою, а знайшла себе в цьому різнобарвному світі, як той, хто вміє побачити навколо гарне й перевести його у формат фотографії.
Ми всі хоч раз у житті фотографувалися. Різним способом, у різний час. Пам’ятаєте той свій перший фотознімок із коханою людиною? А отой невдалий кадр? Ой, як хочеться його виправити або й узагалі видалити. Але є люди, які вміють робити знімки завжди «комільфо», тобто одразу поцілити в яблучко. Одним словом – професіонали.
Маленька історія про людину, яка зробила себе сама. Максим не вважає себе суперпрофесіоналом, але сьогодні погодився на інтерв’ю, щоб трохи привідкрити для нас завісу свого нетаємничого, але все ж таки дивовижного світу мистецтва – створення фотообразів.
– Чому саме фотографія?
– Це Ваше запитання чи не найпопулярніше. Та тому, що зійшлося все в потрібний час у потрібному місці. Звичайно, коли я прийшов працювати в салон, то повинен був мати якісь навички фотографування. А це, можна сказати, було моє хобі. Особливо в подорожах.
– Тобто це не справа Вашої сім’ї, яка Вам передалася?
– Спеціально ні. Дідусь у мене займався трохи фотографією, але в ті часи багато хто, мріючи піймати чудовий кадр, проявляв плівку самостійно. Я ж тоді був ще маленький і не дуже в це вникав.
– Тож Ви навчалися фотографуванню чи це було просто захоплення?
– Десь років десять тому я зрозумів, що цим буду займатися, а на той час на ринку якраз ще не було таких масових професійних зйомок у залах, наприклад. І потрібні були нові спеціалісти з новим баченням, з новими методами й навиками проведення зйомки. І, звичайно, з надсучасними камерами та пристроями. А коли ти викладаєш приклади своїх робіт у соціальних мережах, інші бачать ці зразки і також бажають мати таку згадку на пам’ять. При цьому я не вважаю себе фотомитцем, але дуже люблю цю справу, живу нею, прагну досягти більшого, постійно навчаюсь і вдосконалююсь.
– Як можна назвати розвиток у цій галузі? Як виглядає прогрес?
– Зараз це все видно по якості зйомки та по обробці фото чи зміні ракурсів, фільтрів. З’явилися гарні фотоальбоми, наприклад, школярам на випускний. Постійно щось нове з’являється і, звичайно, це відображається й на нашій роботі. Неможливо передбачити наш розвиток і розвиток фото, бо це прямо залежить від моди, технологій і розвитку суспільства взагалі. Тому що з’являється нова техніка, конкуренція робить свою справу, а в цьому є свої плюси та мінуси. І треба завжди бачити напрямок, куди рухаєшся, і робити це обізнано.
Дуже мало залишається ветеранів Другої світової війни, хто приніс у травневі дні 1945 року довгождану Перемогу.
4 жовтня нинішнього року на 96-му році життя померла шанована в нашому місті людина, учасник бойових дій, ветеран війни та праці, колишній головний інженер Прилуцького виробничого підприємства електромереж ЗАБУЛА Андрій Свиридович.
Народився Андрій Свиридович у грудні 1924 року в Борзнянському районі на Чернігівщині в багатодітній родині. З дитинства пізнав нелегку селянську працю.
У вересні 1943 року був мобілізований до Червоної Армії та зарахований до кулеметного училища одного із запасних полків Першого Українського фронту. Проявив себе хоробрим і сміливим воїном, не раз дивився смерті у вічі. В одному з боїв на Львівщині був поранений і після лікування направлений у мінометний полк, що базувався в Польщі на Сандомирському плацдармі. Даний полк брав участь у боях за міста Бранденбург, Потсдам і Берлін. День Перемоги зустрів у Празі.
У березні 1946 року у званні старшого сержанта був демобілізований. Батьківщина високо оцінила його бойовий шлях, нагородивши двома орденами Великої Вітчизняної війни 1-го та 2-го ступеня, орденом Слави 3-го ступеня, медалями «За взяття Берліна», «За визволення Праги» та ін.
14 вересня наш місцевий скульптор Семен Тихонович Кантур відсвяткував свій 80-й день народження.
Кожне місто має свою родзинку, свою унікальну рису, яку запам’ятовують подорожуючі, з якою поєднують себе жителі. Семен Тихонович Кантур – людина відома та шанована в Прилуках. Чудові роботи Майстра є в Мінську, Павлограді, Чернігові, Ніжині, Мелітополі.
Саме Семен Кантур додав обличчю Прилук сучасних штрихів, тому що візитівкою міста є його робота – пам’ятник Володимиру Мономаху. А ще він є співавтором єдиного в Україні пам’ятника Тарасові Шевченку - художнику та автором барельєфів, бюстів, меморіальних дошок відомим особистостям: Сергію та Василю Масловим, Левкові Ревуцькому, Сергію Ждановичу, Анатолію Комісарчуку, Івану Тринчуку-Задорожньому, Миколі Куриленку, Георгію Гайдаю, Любові Забашті, Павлу Білецькому-Носенку та багатьом іншим.
Ім’я Семена Кантура асоціюється не тільки з монументальним мистецтвом Прилук. Він сам є частиною культури всього міста.
Саме тому й привітати його до святкової зали Прилуцької школи мистецтв прийшли чимало колег і друзів.
Кажуть, що талант завжди родом із дитинства. Кожна людина народжується із зернятком у руці. Тільки треба знайти поле, де це зерно найкраще проросте.
Діти приходять у наш світ, щоб творити своє життя, знайти себе: хтось здібний до музики; хтось до науки; хтось пише вірші, а хтось малює.
Ось так ці зернятка потрапляють на наше поле, де з допомогою вправних керівників знаходять свою нивку. Саме так і зацвів ще один паросток у Прилуцькому Центрі творчості дітей та юнацтва.
У гуртку образотворчого мистецтва «Кольорові долоньки» під керівництвом Інни Кишиневської розвиває свій талант маленька дівчинка – Анна Тарасенко.
Прес-анонс соціального конкурсу
Конкурс журналістських матеріалів «Вони змогли: бізнес герої мого краю»
Всеукраїнський фінансовий сайт maanimo.com ініціює конкурс робіт «Вони змогли: бізнес-герої мого краю», завдяки якому ми прагнемо розповісти про найбільш успішні приклади підприємництва у вашому регіоні.
Формат – журналістські тексти будь-якого жанру (репортаж, оповідання, інтерв'ю) про реальні приклади створення конкурентних підприємств, сімейного бізнесу, індивідуальної справи в регіонах України, які мають соціальне значення для певного населеного пункту.
Для того, щоб взяти участь у конкурсі, необхідно:
- 1.Перейти на конкурсну сторінку - https://maanimo.com/projects/business-heroes та зареєструватися в спеціальній формі для зворотного зв’язку.
- 2.Написати роботу та надіслати на пошту Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. "> Этот адрес электронной почты защищен от спам-ботов. У вас должен быть включен JavaScript для просмотра. . Обов’язково вказати тему повідомлення «Бізнес герої мого краю».
За своє довге та непросте життя їй довелося пройти чимало – конц- табір, голод, не набагато легші повоєнні роки… Та все це лише додало міці її характеру, активності та неабиякій працелюбності. Мова йде про незмінного впродовж останніх семи років секретаря Президії Ради ветеранів Прилук Валентину Павлівну Трепач, яка 27 грудня відмічає свій 80-літній ювілей.
Виявляється, дитяча пам’ять вибіркова: головні події долі вона фіксує на все життя. І в першу чергу – найжахливіші. Саме такі жахливі спогади має Валентина Павлівна зі свого дитинства.
4-річною дівчинкою її, з мамою, бабусею та двома старшими сестрами, вивезли на примусові роботи до Німеччини. Як згадує Валентина Трепач, людей заганяли в ешелони, не дивлячись на вік. Це були товарняки без вікон, вагони для худоби, в яких усі їхали стоячи, бо й сісти не було можливості. Дорогою помирало багато людей, тіла яких німці просто викидали з потяга на зупинках.
Уже в Гамбурзі, в концентраційному таборі всіх постригли та видали смугастий одяг. Робота знаходилася всім – і дорослим, і дітям, таким як була Валентина. Жалості з боку наглядачів не було ні до кого. Але це жахіття тривало лише два роки, чи не найстрашніші роки в її житті. І нарешті визволення, повернення додому, на Харківщину. Та випробування для Валентининої сім’ї не припинилися – домівку зруйновано, довелося будувати землянку, спати на підлозі. Та все ж вони були щасливими, що повернулися, що всі разом, і всі живі.
Перші повоєнні роки були тяжкими – люди пухли від голоду. Мама Валентини Павлівни їздила товарним потягом у Брянськ, де міняла мило та сірники на лушпиння від картоплі, з якого варився хоч якийсь суп. Але ж усе пережили. І той період життя ще більше додав сили духу малій Валентині. Хоч як було важко, а всі троє дівчат успішно закінчили школу, отримали гарну освіту.
Валентина Трепач закінчила швейне відділення технікуму легкої промисловості і з часом отримала направлення на Чернігівщину – в Прилуки, які вже давно стали для неї рідним містом. Ця вольова жінка ніколи не боялася та не цуралася роботи. І доказом цьому є 57 років безперервного трудового стажу. Працювала майстром швейного виробництва, інженером технологом, головним інженером. А останні 27 років перед заслуженою пенсією – військовим представником на швейних підприємствах Прилук, які виконували спецзамовлення для Міністерства оборони. На фабриці головних уборів шили пілотки, літні костюми, на швейній – ватні куртки і брюки, на «Прилучанці» – літні й зимові костюми, на шкіргалантерейній – сумки. На взуттєвій – черевики, чоботи. За підписаними Валентиною Павлівною документами продукцію відправляли вагонами по всьому Радянському Союзу.
За сумлінну працю та своє «таборове» дитинство Валентина Трепач нагороджена багатьма медалями («За доблесний труд», «За трудову відзнаку», «Ветеран праці», «Захиснику Вітчизни»), ордени «За мужність» ІІІ ступеня та святої княгині Ольги ІІІ ступеня, а також чимало ювілейних нагород.
Останні коментарі
-
Потрібні нові системи сповіщення
Написав Антон 22.02.2024 (Міські новини)
- Бажано, щоб і старі системи сповіщали про відбій
- Як вони так швидко вибиваються ті ями...
- Але ж проблема існує...
Будьте на зв'язку з нами
Заголовок
- ВІТАННЯ Прокоментуй першим!
- Підтримка військових і ветеранська політика Прокоментуй першим!
- Валерій Дубіль і БФ молодіжної ініціативи «Надія» передали сучасне обладнання РЕБ військовим із Прилук Прокоментуй першим!
- 20 мільйонів на оснащення міської лікарні Прокоментуй першим!
- Прощання з Героєм Прокоментуй першим!
- Прилуцька «Горлиця» вражала співом гостей у Переяславі Прокоментуй першим!
Теги
Фото зі статті
Хто на сайті
Зараз 1807 гостей и жодного зареєстрованого користувача на сайті